Індоарійські таємниці України - Степан Іванович Наливайко
Вирішальним у нашому витлумаченні гідронімів Сквирка й Сквирівка є те, що Сквирка (інші назви Сквира, Сквира-Руда) — притока Росі і те, що саме серед гідронімів засвідчена двоваріантність Сквар/Сквир, що навряд чи випадково. А ще те, що гідронім Сквира перебуває у виразному, так би мовити, «половецькому» ареалі і що сама Сквира один час навіть називалася Половеччина.
В Україні чимало річок з компонентом вар, що нібито прозирається в гідронімах на Сквар. Тільки на Чернігівщині, у водозборі Десни, це річки Вара, Варешка, Ворзна, Ворзенка, Ворище, Вер’я, Верепа, Верепуть, Вересоч, Вертеча тощо (СГУ, 81–82, 98, 122). Що вкрай важливо, елемент вар маємо і в кількох назвах на означення Дніпра — головної водної артерії України. Джерела VI–X ст. щодо нього подають назви Вар, Варом і Варух. Візантійський імператор та історик Костянтин Багрянородний (Х ст.) у творі «Про <362> управління імперією» пише, що місцевість пачинакітів (печенігів) іменується за назвами тамтешніх рік. Серед названих ним п’яти річок значиться і Варух на означення Дніпра (КБ, 299). Тобто, слід гадати, Варух — печенізька назва Дніпра. Тож постає питання: хто ж такі печеніги й половці? Є вагомі підстави усумнитися в тому, що вони — тюркомовні племена. Більше того, факти засвідчують, що вони виразно тяжіють до Індії, Раджастхану й раджпутів. Тобто в такому разі вони відносяться до індоарійських племен і індоарійських мов, а індоарійські племена незаперечно засвідчені на теренах України з найдавніших часів (див. статті «Індія і загадкові печеніги» та «Індія, половці й Київська Русь»).
Доповнимо трохи вже відому інформацію про Раджастхан, раджастханців і раджпутів.
Раджастхан — другий за площею штат Індії (займає 1/10 території країни). На заході кордон його з Пакистаном тягнеться на 1200 км. Всередині країни він межує на півночі зі штатами Пенджаб, Харіяна й Уттар Прадеш, з Гуджаратом і Мадг’я Прадеш — на півдні. До оголошення штатом у 1956 р., його складали 22 князівства, а територія називалася Раджпутана, від слова раджпут, яке сходить до санскр. раджа-путра — «син/нащадок царя». Саме населення штату зоветься сучасним терміном — раджастханці. Раджастханці, як і пенджабці та харіянці, належать до змішаної нордичної й альпійської раси. Та якщо серед пенджабців зустрічаються представники чисто нордичної раси зі світлим рудо-каштановим волоссям і блакитними очима, то серед раджпутів не зустрінеш світлокосих і світлооких. Раджпути, як пенджабські сікхи, невід’ємна частка індійської армії. Кількість раджпутських полків не поступається кількості сікхських.
Перекази вважають раджпутів нащадками ще ведійських воїнів-кшатріїв. Основним етнокультурним субстратом, що ліг в основу раджастханців, вважаються арії доведійської і ведійської хвилі. Територія, звідки рушили до Індії арійські, тобто індоіранські племена, була, за визначенням індійського археолога Б.К.Тхапара, Україна (RAD, 112). Тут вони разом із сусідніми протослов’янськими племенами входили до зрубної етнокультурної спільноти. Близькість мов і культур цих племен в добу бронзи була дуже велика, що підтверджують топоніми й гідроніми, збережені подекуди й донині. А це певний показник не лише культурної, а й мовної близькості цих давніх племен. Протослов’яни були активними творцями зрубної культури: ряд істориків й антропологів <363> вважають, що формування рис, притаманних давнім слов’янам, сягає ІІІ — ІІ тис. до н.е. і пов’язує існування слов’ян як спільноти, від якої відділилися індоіранці, вже з V тис. до н.е. Індоіранський елемент відігравав значну роль у формуванні подніпровських слов’ян, які виявляють значну схожість, зокрема, зі скіфами лісостепової смуги, що антропологічно сходять до місцевого населення епохи бронзи. Тобто вони — зв’язуюча ланка, що реально демонструє етногенетичну спорідненість індоіранських і давньослов’янських племен. Така значна подібність на багатьох рівнях могла скластися тільки за умови тривалої культурно-господарської близькості слов’ян та індоіранців, і то там, де проживали обидві групи племен, тобто на теренах Давньої України. Це близьке сусідування час від часу знаменувалося міграціями індоіранців (а можливо, й слов’ян) на схід. При цьому слід мати на увазі, що в далекі мандри вирушала лише якась частина населення, як правило, молодша й авантюрніша. Інша ж частина населення, можливо, навіть більша, залишалася на предковічних землях і входила в усе ближчі й глибші взаємні контакти.
Інші вчені пов’язують походження раджпутів із переселенням до Індії (на зламі двох ер) скіфських і гуннських племен. Тож назва раджпут не етнонім, а скоріше назва воїнської верстви. Така ж верства, як видно з Геродота, малася в скіфів — «батько» історії називає її царські скіфи. А також в українців, якщо судити з їхніх численних і різноманітних прізвищ на Цар (Царко, Царук, Царчук, Царик, Царів, Царевич, Царенко, Царченко, Цариченко тощо), спорідненого з індоіранським кшатр/хшахр — «сила», «влада».
Шанування Рудри-Шіви й богинь-матерів, тобто шіваїзм і шактизм (шакті — уособлення жіночої енергії божества) і досі зберігається серед раджпутів як провідна релігія, а разом із ними — і в більшості раджастханців. Основна маса раджпутів традиційно поділяється на Місячну (Чандра-вамша) й Сонячну (Сур’я-вамша) династії. А поклоніння Місяцю тісно пов’язане з поклонінням Шіві. В уявленнях ріґведійських аріїв культ Місяця-Чандри-Соми посідав чільне місце. Місяць-Сома-Чандра займав, за «Ріґведою», найвище становище на небесах, він там, де перебувають душі предків, куди жерці підносять свої молитви, де знаходяться «юні води» (видимо, дощі) й «осяйні світи» (зірки?), де існує безсмертя. А віра у Місяць як джерело дощової і сім’яної вологи властива всім індоєвропейським народам (Гусева, 51). Так, деякі джерела мовлять, <364> що в «Самаведі», третій із чотирьох вед, втілене дихання, яке непізнаване і тілом якого є вода, а формою — світло, тобто Місяць. І до яких меж сягає дихання, до тих самих меж сягає вода й Місяць. Вони взаємоподібні й безкінечні, а ті, хто шанує їх як безмежних, самі досягають безмежних світів. А про Вогонь і Сонце мовиться, що вони є формами мови та розуму й існують у межах вогню і неба, а не в нескінченності (Там само).
У ведах із Сомою-Місяцем пов’язується бик — символ плодоносної енергії, а напій-сома синонімічно співставляється з сім’яною рідиною. Бик і дощ атрибутовані й Рудрі, тотожному нашому Родові, як сили життя і родючості. Про зв’язок Місяця-Соми з Рудрою мовлять гімни «Ріґведи», звернені
