Метаморфози - Публій Овідій Назон

631 Встромить живець, щоби сок надпливав вихованцю чужому.

632 Дереву спрагу відчути не дасть: волокнисте коріння

633 В пору потішить вона живодайністю хвилі пливкої.

634 Це і займає, і тішить її, до Венери байдужу.

635 Грубої сили селян боячись, із середини й сад свій

636 Звикла вона зачинять, щоб який чоловік не добрався.

637 Як не старались усі,— і сатири, до скоків охоча

638 Молодь, і пани[52], божки лісові, що сосною вінчають

639 Роги, й Сілен[53], увесь час молодий при похилому віці,

640 Й той, що злодіїв лякає серпом чи суком сороміцьким,—

641 Щоб домогтися її! Сам Вертумн, закохавшись у неї,

642 Перевершив їх усіх, та не був щасливіший од інших.

643 Часто, зробившись женцем — селюком, він приносив Помоні

644 Кіш колосків, — і, мов крапля води, до женця був подібний!

645 Сіном пахучим не раз оплітав собі скроні, й здавалось,

646 Начебто щойно орудував вилами на сіножаті.

647 Часто ще й пужално мав у руці,— й присягнув би, напевно,

648 Кожен, що втомлених ралом биків він роз'ярмлював щойно.

649 Як виноградар або садівник із серпом появлявся.

650 В сад із драбиною йшов, — наче яблука брався зривати.

651 З вудкою — справжній рибалка, з мечем — був на воїна схожий.

652 Так, набуваючи різного вигляду, в сад він частенько

653 Доступ собі здобував, щоб хоча надивитись на німфу.

654 Врешті, надівши барвистий чепець, у правицю тремтливу

655 Взявши вербовий ціпок, сивиною помітивши скроні,

656 Входить у плеканий сад, на цей раз — як бабуся старенька.

657 Кинувши оком довкіл: «Ну й плоди!» — аж прицмокнула з дива.

658 Замість похвал господиню цілує, аж надто вже палко

659 Як на бабусю стару. А тоді на округлу присівши

660 Груду землі, споглядає плодами обтяжені віти.

661 В'яз височів поблизу в виногронах, немов у намисті.

662 Хвалить і їх, і життя їхнє спільне. «Якщо б одиноко,—

663 Мовить, — цей стовбур тут ріс і лоза не вилася по ньому,—

664 Крім охолоди в жару не давав би нам більше нічого.

665 Так ось і ця виноградна лоза, якби в'яза не знала,

666 Не поріднилася з ним, — до землі була б нині прибита.

667 Тільки тебе цього дерева приклад чомусь не повчає:

668 Ложе подружнє — страшить; про заміжжя ти й чути не хочеш.

669 О, якби воля твоя, то юрба женихів ні Єлену

670 Не турбувала б, ні ту, що лапіти вели через неї

671 Бій, ні дружину Улісса — сміливця серед боязливих!

672 Ось і тепер, коли всіх уникаєш, для всіх недоступна,

673 Сотні мужів, півбогів та богів за тобою впадають;

674 З ними — й усі божества, котрі селяться в горах Альбанських[54],

675 Тож, коли є в тебе глузд, коли гарного хочеш подружжя,—

676 Слухай, що радить стара, яка більше за всіх тебе любить,

677 Більше, ніж вірила б ти! Не для тебе звичайне заміжжя,—

678 Тільки з Вертумном діли своє ложе. За нього найкраще

679 Я поручитися зможу тобі, адже знаю Вертумна

680 Краще, ніж він — сам себе. Не навиклий по світу блукати,

681 Тут він постійно живе. Та й не з тих він, що завжди охочі

682 До залицянь та забав. Ти першим для нього й останнім

683 Будеш вогнем. Лиш тобі всі літа свої він подарує.

684 Він, окрім того, — юнак, і природа його наділила

685 Вродою щедро, й у постатях різних він може бувати.

686 В що повелиш — забажай тільки! — він перевтілиться тут же.

687 Втім, у вас двох ще й бажання одне. Ті плоди він приймає

688 Перший, і любі йому подарунки з твоєї правиці!

689 Нині ж Вертумн ані тих не бажає, що ти назривала

690 З гілки, ні тих, що зросли на городі між трав соковитих,—

691 Прагне тебе. Пожалій же того, хто кохає так палко!

692 Він, тут присутній, повір, тебе просить моїми вустами.

693 Не наражайся на помсту богів. Не гніви ідалійки,

694 Серцем тверда, не підбий проти себе Рамнунтської діви!

695 Щоб іще більш тебе остерегти, — не одне-бо чувала

696 Я на віку, — оповім про таке, що на Кіпрі відоме

697 Кожному, — й може, послухавши, все-таки м'якшою станеш.

698 Анаксарету, що рід свій виводить від давнього Тевкра,

699 Іфіс побачив, що знатністю роду не міг похвалитись.

700 Тільки побачив — жагою в цю ж мить до кісток перейнявся.

701 Довго з собою боровся юнак, та коли цього шалу

702 Розум не міг пересилити — став прохачем на порозі.

703 То годувальниці звірився: просить, щоби милостиво

704 З ним повелась; вихованки здоров'ям її заклинає.

705 То, мовби й сам був рабом, запинаючись од хвилювання,

706 Кожного молить із слуг посприяти йому при нагоді.

707 Вже не одну помережив словами табличку до краю,

708 Вже й не один тільки зрошений слізьми рясними віночок

709 Вішав на дверях. А сам, на твердому порозі прилігши,

710 Марно боки оббивав та замки проклинав, нещасливий.

711 Та ж — наче хвиля, що зводиться дибки при Гедах західних,

712 Наче бездушна, в норіцькім вогні загартована криця,

713 Наче несхитна в основі своїй, неподатлива скеля:

714 Нехтує ним,