Декамерон - Джованні Боккаччо

Так як перед світом почула вона гупотняву велику ― якісь люди до хати зближалися. Скочила дівчина на рівні ноги, вибігла в двір просторий, що був поза хатою, і сховалася в чималу копицю сіна, щоб не сплоха тії напасники її дошукалися. Ледве вспіла вона сховатися, як надбігла ціла ватага лиходіїв і стала добиватися до хати. Побачивши осідланого коня, драбуги почали питати, хто тут є. Дід, помітивши, що дівчина десь ділася, сказав їм:

― Немає тут нікого, окрім мене та старої, а кінь сей ― приблуда: утік од когось учора ввечері та й прибився до нас, от ми й поставили його в дворі, щоб вовки не з'їли.

― Коли так, ― сказав ватажок, ― то сей безхазяйний кінь нам у пригоді стане.

Пішли розбишаки всюди по нишпорках ― хто в хаті порався, хто у дворі, списи й щити свої додолу покидавши. Один засторчив знічев'я списа свого в капицю, де дівчина сховалась, да так, що клюгою в ліву грудь їй ударило, аж сукню роздерло; мало не крикнула бідолаха з переляку, думаючи, що її поранено, та вчасно схаменулася і змовчала. Розбишаки насмажили собі хто козлятини, хто іншого якого м'ясива, поїли, попили та й подалися геть, коня того з собою повівши. Як були вже вони далеченько, дід спитався в баби:

― А де ж се наша вчорашня дівонька? Відколи встали, я її вже не бачив.

Баба сказала, що не знає, і кинулась її шукати. Аньйолелла, почувши, що ті вже пішли, вилізла з сіна. Дуже зрадів старий, що не впала вона в руки розбійникам. Тим часом надворі вже добре розвиднілось.

― Оттепер по видному, ― сказав дід, ― якщо хочеш, одведемо тебе до замку, се буде звідціля миль п'ять, чи що; там матимеш уже надійний сховок. Тільки доведеться тобі пішечки дибати, бо ті лотри коня твого забрали.

Байдуже було дівчині про коня, давай вона старих просити, щоб пробі вели її до того замку; рушили вони в дорогу та й прийшли туди в обідню пору. А паном того замку та був один синьйор із роду Орсіні, на ймення Ліелло ді Кампо ді Фйоре{178}; як на те, застали вони там його дружину, панію вельми статечну й добросерду. Побачивши Аньйолеллу, вона одразу впізнала її, привітала любенько і спитала, яким чином та сюди потрапила. Дівчина розказала їй геть-чисто все. Пані, що добре знала й П'єтра (він приятелював з її мужем), сильне журилася з його лихої пригоди і, почувши, що юнака схопили, думала вже, що його напевно вбито, проте сказала дівчині:

― Як тобі невідомо, що сталося з П'єтром, живи поки що в мене, а згодом знайдеться оказія і до Рима безпечне повернутися.

Тим часом П'єтро сидів собі ото вночі на дубі і так уже тяжко журився, що хто його знає; аж бачить ― так як о первоспах обступила його коня ціла тічка вовків, штук, може, двадцять. Зачувши вовчий дух, кінь мотнув головою, порвав оброть і хотів тікати, а ті не пускають; одбивався він од них і копитами, й зубами, та шкода ― вовцюги повалили його, задавили й роздерли. Геть усього з'їли, тільки кістки зоставили, та й ходу. Ще тяжче зажурився П'єтро, свого вірного товариша в біді втерявши; ну, думає, тепер уже мені з сих нетрів не вибратися.

Уже й світ настав; дубує П'єтро на тому дубі ― так ізмерз, що хоч умирай; коли бачить ― так як у милю багаття десь велике палає. Зліз він із дерева, хоч і лячно було, і пішов туди, аж поки до вогню не дійшов. Навколо вогнища сиділи пастухи-нічліжани, сніданок веселенько споживали. Жалко їм стало чоловіка, прийняли вони його до свого гурту. Попоїв він, обігрівся трохи та й розповів їм про свою лиху пригоду, а потім спитав, чи нема тут де поблизу села якого або замку, куди б йому прихилитися. Пастухи сказали, що за три милі звідти є замок синьйора Ліелла ді Кампо ді Фйоре і що його пані саме там перебуває. П'єтро вельми тому зрадів і попрохав, щоб вони провели його до замку; двоє пастухів охоче на те пристали.

Як прийшов він туди й побачив деяких знайомих, зараз почав думати, як би йому кохану в лісі розшукати, аж тут покликала його до себе сама пані. Як же зрадів він і здивувався, коли, пішовши до пані, побачив при ній і свою Аньйолеллу! Хотів був кинутись до неї, обійняти, та господині посоромився; а що вже дівчина, та ще й за нього дужче раділа. Привітавши приязно молодого гостя, пані почала, однак, доказувати йому, що негаразд він учинив, рідні своїй насупір пішовши. Та коли побачила, що він на те твердо зважився і дівчина того ж самого бажає, то подумала собі: «А чого мені клопотатись? Вони любляться собі обоє, і він і вона ― приятелі мого мужа, наміри в них чесні, мабуть, сам Бог їм сприяє, коли врятував його од зашморгу, її од списа, а обох од хижого звіра. То нехай уже так і буде!» А до них промовила:

― Ну, як ви вже так хочете одружитись, то нехай, про мене. Справимо тут весілля коштом мого пана, а там уже, дасть Бог, помирю якось вас обох із ріднею вашою.

Без краю врадувані молодята тут же й заручилися; шляхетна пані справила їм почесне весілля, на яке тільки можна було в горах спромогтися, і новоженці уперше скуштували тут солодкої новини любовної. Через кілька днів разом із панією виїхали вони верхи з надійним супроводом до Рима. Хоч П'єтрові родичі були обурені його вчинком, та пані зуміла їх хутко до згоди привести, і П'єтро жив щасливо і мирно з своєю Аньйолеллою аж до сивого волосу.

Оповідка четверта

Мессер Ліціо да Вальбона застає Річчарда Манарді з своєю дочкою; Річчардо одружується з нею і мириться з батьком

Як Еліза вмовкла й вислухала схвальну товаришок своїх мову, королева веліла Філостратові своє щось розповісти; той, осміхнувшись, почав такими словами:

― Либонь чи не всі за те не раз та й не два мене корили, що вчора я про смутнії речі розповідати загадував і тим до плачу вас доводив; щоб же за ту досаду хоч трохи нагородити, надумав я вас чимось веселеньким потішити і розказати невеличку