Декамерон - Джованні Боккаччо

був усьому світові голова, а тепер на хвоста звівся{175}, жив не з-так давно один юнак на ймення П'єтро Боккамацца{176}, син іменитих і багатих батьків, і закохався він у напрочуд гарну дівчину Аньйолеллу, дочку такого собі Джільйоцца Саулла, чоловіка незначного роду, проте досить межи римлянами шанованого. А в неї закохавшися, зумів невдовзі того добитися, що й вона його не менше полюбила. Палаючи невтоленною пристрастю і прагнучи предметом свого кохання оволодіти, він заслав до дівчини людей. Як почули про те юнакові кревні, почали його всіляко ганити й розраювати, а Джільйоццові Сауллу веліли сказати, щоб він на П'єтрові речі не вважав, бо вони все одно не будуть з ним ні свататися, ні родичатися.

П'єтро мало не помер з горя, як побачив, що отак йому дорогу до щастя переп'ято; якби тільки Джільйоццо на те погодився, він узяв би за себе Аньйолеллу навсупір усій рідні своїй. Та потім подумав собі, що досить буде і од неї згоди, щоб ту справу залагодити; перепитавши дівчину через людей, він домовився тікати разом із нею з Рима. Налаштувавши все потрібне, він устав одного дня рано-вранці та й виїхав з Аньйолеллою верхами, беручися до Ананьї{177}, де в нього були певні друзі, на яких він міг у всьому звіритися. Не думали про те подорожні, щоб весілля їм справити, бо погоні боялися; розмовляли тільки любо проміж собою та інколи цілувалися. Як на те, П'єтро не знав гаразд дороги: миль за вісім од Рима од'їхавши, замісто в праву руку взяти, звернув у ліву. Чи проїхали ж далі дві милі, чи ні, як побачили замок якийся, а з того замку, скоро їх помітили, зразу вискочило проти них чоловіка з двадцять людей озброєних; дівчина перша те постерегла й гукнула:

― Тікаймо, П'єтро, напад!

По сій мові стиснула коня острогами, припала до сідла та й помчала навзаводи навпростець до лісу. А П'єтро, що більше на неї любував, аніж на дорогу дивився, не зразу тих людей запримітив; поки сюди-туди розглянувся, вони вже обступили його з усіх боків, зупинили й стягли з коня. Спитали в нього, що він за один; як же він назвався, стали радитись між собою:

― Сей чоловік ― приятель ворогів наших, ― казали вони, ― що ж із ним робити? Забрати коня, здерти одежу та й повісити он на тому дубі, на зло всім Орсіні!

Усі на ту раду пристали і веліли П'єтрові скидати з себе одежу. Став він роздягатися; ну, думає, пропав навіки! Коли се десь із засідки вихопився загін чоловіка з двадцять п'ять і кинулися на тих із криком:

― Бий їх, мордуй!

Заскочені зненацька злочинці покинули П'єтра і хотіли були стати до оборони, та, побачивши, що нападників більше, рвонули навтікача, а ті за ними. Тоді П'єтро схопив свої речі, упав на коня та й погнав чимдуж туди, куди, як він бачив, Аньйолелла поскакала, не міг, одначе, в лісі тропи набігти, ніде слідів копит кінських не завважаючи. Почувшися в безпеці од перших і од других напасників, не мав він, проте, спокою, бо втеряв свою кохану; аж заплакав бідолаха, а тоді давай блукати-гукати по лісу, та все даремно ― ніхто не озивався. Вертатися страшно, їхати вперед ― хтозна-куди втрапиш, а тут іще думка про звіроту хижу, що повно було її в тому лісі: і за себе боязно, і ще більше за дівчину; аж ніби ввижалося йому, що вже її десь вовк або ведмідь розшарпав. Отак блудив-кружеляв бідний П'єтро цілий день по лісу, зовучи намарно кохану свою; так він од того крику й плачу, од того страху та голоду охляв, що годі було далі їхати. Як зайшла ніч, не знав він і поготів, що почати; приблудившись до високого дуба, прив'язав до стовбура коня, а сам наверх поліз, щоб дикому звіру на поталу не датись. Незабаром зійшов місяць і освітив увесь ліс, та П'єтро все боявся заснути, щоб з дерева не впасти; та якби й мав там до спання вигоду, то чи взяв би його сон за думками про кохану? Сидів бідаха на дубі та, знай, плакав і зітхав тяженько, на лиху свою долю нарікаючи, очей ні на хвилю не змикаючи.

Дівчина ж, як ми вже сказали, погнала тоді на одчай душі, здавшися цілком на волю коня свого, і в такі нетрі заблукала, що не знала вже, з якого краю вона туди в'їхала. Цілий день, як і П'єтро, блудила вона по тій глухомані ― то пристане, то знов далі рушить і все ж то плаче, та любого свого кличе, та біду свою гірку кляне-проклинає. Нарешті, обзиву ніякого не чуючи, втрапила вона вже надвечори на стежечку якусь; проїхавши по ній дві добрих милі, побачила в лісі хатину та мерщій до неї, аж там дід та баба ― старі вже обоє, аж древні. Побачивши дівчину саму-одну, вони спитали в неї:

― Як же се ти, дитино, такої доби одна-однісінька сюди приблукала?

Дівчина одповіла, плачучи, що одбилась од своїх і заблудила в лісі, а тоді спитала, чи далеко до Ананьї.

― Овва! ― сказав дід. ― Се ж овсі не тут; буде туди звідціля добрих дванадцять миль.

― А може, тут є десь недалечке якесь село, де б мені на нічліг стати? ― спитала дівчина.

― Ні, дочко, ― одказав дід, ― за дня вже нікуди не втрапиш.

― А чи не прийняли б ви, спасибі вам, ― попрохала дівчина, ― мене на сю ніч, коли вже я нікуди сьогодні не доїду?

― Прийняли б з дорогою душею, ― одказав старий, ― та знай, дочко, що в сих місцях і вдень і вночі немає спокою од ватаг усяких ворожих; як наскочать, боронь боже, розбійники та побачать тут тебе, таку молоду і вродливу, то ще ганьбу тобі вчинять та сором, а хіба ж ми спроможні оборонити? Отсе ж ми й кажемо тобі згори, щоб потім на нас не ремствувала.

Хоч і налякана була дівчина тими дідовими словами, та, зміркувавши, що вже нерано, вона сказала:

― Як буде Бог ласкавий, то й вас і мене од сього лиха порятує, як же ні, то краще вже од людей муки зазнати, аніж од звірів смерті пожити.

По сій мові злізла з коня і вступила в убогу дідову хатину, та й повечеряла з добрими людьми чим Бог послав. Тоді, не роздягаючись, лягла коло