Метаморфози - Публій Овідій Назон

707 То поєднає нас напис нагробний. Якщо не лежати

708 Поруч нашим кісткам, то хоч наші ймена будуть поруч».

709 Ще говорила б, та біль не давав. Не слова, тільки зойки

710 Чутно було. Час од часу з грудей проривалися схлипи.

711 Ранок настав. Алкіона заплакана, вийшовши з дому,

712 Йде побережжям туди, відкіля проводжала Кеїка.

713 Губиться в спогадах, поки стоїть: «Одчалював звідси…

714 Тут мене ще раз обняв перед тим, як податись у море…

715 Поки на місці пригадує все, поки в далеч безкраю

716 Дивиться, — десь у морській далині, на воді мерехтливій,

717 Бачить, пливе щось, мов тіло якесь. Розпізнати не може,

718 Що б то було. Та коли трохи ближче надплинула хвиля,

719 Хоч не цілком ще близька, — присягнула б, що то чиєсь тіло.

720 Хто це, не знає; та ясно одне: когось море згубило.

721 Знак цей стривожив її. Над чужим побиваючись горем,—

722 «Жаль мені,— каже, — тебе і дружини, якщо ти жонатий!»

723 Тіло вже поряд було. Та чим ближче вона його бачить,

724 Тим їй на серці стає неспокійніше… Ось, колихнувшись,

725 Тіло торкнулось піску. Вже його й розпізнати не важко…

726 Глянула: це був Кеїк! «Ой лишенько!» — зойкнула й тут же

727 Лиця роздряпує, рве на собі і волосся, й одежу.

728 Руки назустріч йому простягає: «Так ось, мій любий,

729 Так до своєї дружини вертаєшся?» Там хвилеріз був,

730 Створений працею рук; із розгону вдарялись об нього

731 Й падали перші вали, шумували приборкані води.

732 Стрибнула щойно туди, й — неймовірно! — нараз полетіла:

733 Вже вона не на землі — вже в повітрі легкому ширяє,

734 Жалісна птиця, крилом білосніжним черкаючи хвилю.

735 Поки летить, час од часу загострений дзьоб розкриває,

736 Тишу морську мовби повним жалю прошиваючи зойком.

737 Ось до німого вона, до безкровного тіла припала,

738 Крилами вже замість рук обняла свого милого шию,

739 Вже не вустами — холодним твердим обціловує дзьобом.

740 Ласку цю мертвий відчув, чи то вдарив прибій, а здалося,

741 Що ворухнулось лице — сумніваються люди; одначе,

742 Він таки справді відчув. Змилостились боги: обернули

743 Їх на птахів. Але навіть тоді залишилася з ними

744 Долі покірна любов. І зв'язок, що подружжя єднає,

745 Не перервався в птахів: про потомство піклуються спільно.

746 Взимку погідних сім днів у гнізді, що гойдається легко

747 Прямо таки на воді, Алкіона висиджує яйця.

748 Спить тоді хвиля морська: у ту пору вітрів із печери

749 Не випускає Еол, полишаючи море внучатам.

750 Старець один запримітив якось, як вони понад морем

751 Линули в парі, й хвалив їх любов, що межі їй немає.

752 Хтось із присутніх, а може, й той сам, — «Але й цей, — зауважив,—

753 Птах, що ось, бачиш, над морем летить, підібгавши під себе

754 Ніжки, — і пальцем вказав на нирця, довгошийого птаха,—

755 З царського роду пішов. А коли б ти хотів по порядку

756 Ген аж до самих початків дійти, то такі в нього предки:

757 Іл, Ассарак, Ганімед, кого викрав Юпітер на небо,

758 Лаомедонт — володар і Пріам, кому доля судила

759 Бачити Трої загин. Тож для Гектора птах той був братом.

760 Він, якби ще в молодечі роки не зазнав переміни,

761 Слави не меншої, певно б, зажив, ніж осяйливий Гектор.

762 Хоч і було те хлоп'я Дімантіди нащадком, одначе,

763 Кажуть, що Алексіроя, Граніка[40] дворогого донька,

764 Нишком на світ привела його в заростях вогкої Іди.

765 Міст гомінких він цурався. Не в світлих палатах, а в горах,

766 Серед відлюддя бував, полюбляв заглядати у скромні

767 Села — на збори мужів іліонських не часто з'являвся.

768 Та грубіяном не був і не з тих, що глухі до любові.

769 Часто ловив у лісах він Гесперію — німфу прекрасну.

770 От її вгледів якось: розпустивши по плечах волосся,

771 Грілась на сонці вона побіч хвиль свого батька — Кебрена.

772 Німфа сполошена кинулась геть. Так од сірого вовка —

773 Лань; так од яструба качка летить, задалеко відбившись

774 Від озерця. Та троянський герой переслідує німфу:

775 Ту, що від страху швидка, здоганяє швидкий від любові.

776 Раптом, майнувши в траві, зеленава змія утікачці

777 Зубом кривим уразила п'яту, затруївши їй тіло.

778 Разом з життям обірвалася й втеча. Обнявши бездушну,

779 Скрикнув нестямно Есак: «О, навіщо тебе доганяв я!

780 Втім, хіба ждав я біди? Чи такої, як ця, перемоги?

781 Вдвох ми тебе, нещасливу згубили: змія — своїм зубом,

782 Нетерпеливістю — я! Од змії, проте, більше злочинний

783 Буду, якщо твою смерть не спокутую смертю своєю!»

784 Мовив — і з скелі, яку під'їдали вали рокітливі,

785 Кинувсь у море. Та, поки летів, змилостивилась Тетіс:

786 Пір'ям його зодягла, й по воді, опустившись легенько,

787 Вже він поплив — не зумів осягнути жаданої смерті.

788 От і гнівиться: не хоче, закоханий, жити насильно —

789 Проти душі постає. Із житла нещасливого прагне

790 Вирватись. Ось уже й крила пружні за плечима він чує.

791 Вже понад водами