Метаморфози - Публій Овідій Назон
621 Декілька раз підборіддям, куняючи, вдарив у груди —
622 Поки очуняв. Опершись на лікоть, питає богиню —
623 Зразу ж пізнав її — з чим завітала. У відповідь чує:
624 «Снів Повелителю, наймиротворніший серед безсмертних,
625 Душ неспокійних цілителю, ти, що робочому люду
626 Силу до праці нової даєш, покріпляючи тіло! —
627 Хай сновидіння твої, що наслідуєш ними правдиве,
628 В місто Геракла негайно летять, у Трахіни й, прийнявши
629 Образ Кеїка, про лихо нехай сповістять Алкіону.
630 Так повеліла Юнона сама». Закінчивши, Іріда
631 Вийти спішить: бо не може й вона опиратись потузі
632 Темного сну; поки повністю ще не розслабилось тіло,
633 Високо в небо по тій же дузі різнобарвній майнула.
634 Сон же з юрби незчисленних синів своїх кличе Морфея,—
635 Він-бо міг будь-яку постать майстерно вві сні зобразити;
636 Краще від нього ніхто б не зумів передати так тонко
637 Вигляд — обличчя, ходу, навіть голос; в такій же одежі
638 Він появлявсь уві сні, та ще й слів добирав таких самих.
639 Міг він, однак, лиш людину наслідувать. Другий робився
640 Звіром, чи птахом, чи то довжелезною вився змією.
641 Ікелом бога цього називають боги несмертельні;
642 Люди — Фобетором звуть. Від цих двох відрізняється третій —
643 Фантас: той бог залюбки перевтілитись може у землю,
644 Воду, поліно чи скелю — у будь-яке тіло бездушне.
645 Всі вони звикли царям і вождям серед ночі являти
646 Лиця свої. А до простого люду приходили інші.
647 Їх оминув сивочолий і з-поміж братів лиш Морфея,
648 Щоб сповістити йому розпорядження доньки Тавманта,
649 Вибрав — і тут же, розморений млостю солодкою, знову
650 Голову низько схилив і занурився в ложе високе.
651 Ось уже лине Морфей, безшелесно махаючи в пітьмі
652 Темним крилом. За деякий час у краю гемонійськім
653 Він приземлився. Тут крила відклав і прийняв незабаром
654 Образ Кеїка, яким тоді був він, — блідий, синюватий,
655 На бездиханного схожий мерця, без одежі на тілі —
656 Став перед ложем жони безталанної; мокрою в нього,
657 Видно, була борода, та й з волосся ще хвиля струмила.
658 Тут він над ложем схиливсь і, слізьми оросивши обличчя,
659 Мовив: «Кеїка свого впізнаєш, нещаслива дружино»
660 Чи невпізнанним я став після смерті? Приглянься — впізнаєш,
661 Та замість мужа свого — тільки тінь перелітну віднайдеш.
662 Марно богам ти складала обітниці, люба дружино!
663 Я — вже мертвець! Тож усі сподівання твої — надаремні!
664 Бурею впав на судно серед моря Егейського буйний
665 Австер: побавився ним, та й розбив, ошаліло подувши.
666 Поки тебе закликав я раз по раз, мені, Алкіоно,
667 Хлюпала хвиля в уста. Не чужий, не стороння людина
668 Вістку таку принесли, не блукаючий поголос чуєш,—
669 Сам я, зазнавши на морі біди, свою долю звіщаю.
670 Встань же, дай волю сльозам, одягнися в жалобу, дружино,
671 Щоб неоплаканим я не зійшов у безрадісний Тартар!»
672 Ще й таким голосом бог говорив, що від першого слова
673 Мужа впізнала свого, та й сльоза по блідому обличчі
674 Справді котилася; він же так само й рукою поводив.
675 Зойкнула, бідна, вві сні і слізьми залилась. До Кеїка
676 Руки простягує, тіла ж нема: обіймає — повітря.
677 «Милий, куди ти? — гукнула. — Постій! Почекай на дружину!»
678 Й тут, потривожена голосом власним і з'явою мужа,
679 Очі розплющила — й миттю туди їх звертає, де щойно
680 Бачила мужа. Проте, її голос почувши, до спальні
681 Слуги прибігли з вогнем. Не побачивши більше Кеїка,
682 Б'є по обличчю себе, розриває на грудях сорочку,
683 Зранює груди; не дбаючи, щоб розпустити волосся,—
684 Рве його. А годувальниці, що вимагала пояснень,—
685 «Вже Алкіони, — каже, — нема, Алкіона пропала
686 З мужем своїм водночас. Не шукайте для мене розради!
687 В морі Кеїк потонув: його бачила я і впізнала;
688 Щоб не відходив, молила його, простягаючи руки,—
689 Тінню, одначе, він був. Але це — присягнутися можу —
690 Тінь мого мужа була. Та з обличчя, якщо запитаєш,
691 Був не таким, як колись, не ясніли усмішкою очі —
692 Голий, смертельно блідий, з дотепер іще мокрим волоссям
693 Він об'явився мені. Навіть місце вкажу вам, де щойно
694 Муж мій стояв (і шукала, сердешна, хоч сліду якогось).
695 Тут було, тут було те, що душа моя передчувала!
696 Чи ж не тебе я благала на милість вітрів не здаватись?
697 Чи ж не хотіла, коли ти по смерть свою все-таки рушив,
698 Разом з тобою плисти? Набагато було б мені краще
699 Вкупі з тобою: тоді б ні на крок, ні на мить я від тебе
700 Не відлучилась — однакову смерть прийняли б одночасно.
701 Нині я гину сама. Мене хвилі саму нині носять.
702 Хоч не на морі я — в морі тону. Я глухіша душею
703 Навіть од хижого моря була б, якби жити хотіла
704 Далі, скорботі такій намагаючись опір чинити!
705 Не опиратимусь, ні! Не покину тебе в твоїм смутку!
706 Вслід за тобою
