Книга пригод 3 - Хайміто фон Додерер

конфлікті має слушність, а яка ні, і що саме закон ставить нездоланні перепони перед кожним, хто спробує на свій розсуд визначати справедливість. Повторюю, що цей нещасний, властиво, мав би викликати в нас не так жах, як співчуття, бо він скоїв злочин через усе своє невігластво й хибне розуміння честі. Але злочин його — це все-таки умисне вбивство, панове, і ваш високий та вагомий обов'язок — саме так його й визначити. Англійці незгірше за шотландців здатні розпалятися гнівом, і якщо вчинок цієї людини ви залишите непокараним, то тим самим попустите, щоб тисячі кинджалів під найусілякішими приводами були вихоплені з піхов — від Лендс-Енду до Оркнейських островів.

Так високоповажаний голова суду скінчив своє напутнє слово, яке далося йому зовсім не легко, судячи з того, що виглядав він вельми схвильованим і що у нього аж сльози виступили на очах. Суд присяжних, зваживши на його аргументи, ухвалив вердикт: «Винний в умисному вбивстві», і Робін Ойг Мак-Комбіх, він же Мак-Грегор, дістав смертний вирок і в належну годину зійшов на ешафот. Долю свою він сприйняв незворушно і присуд визнав справедливим. Він тільки не міг без обурення чути закиди тих, хто звинуватив його в нападі на беззбройного. «Я віддаю своє життя за те, яке я відібрав, — казав він. — Що ж я можу більше?»

Алоїс Ірасек

ТЧЕВСЬКЕ ВОГНИЩЕ

Повість

І

Тухельське розлоге поле, уквітчане пахучим вересом, мінилося барвами.

Сонце вже закотилось, і його червоний розпечений ореол також почав згасати, помалу зникаючи в туманно-сірому серпанку широкого обрію. Одноманітна рівнина, вкрита вересовою ковдрою, дедалі темнішала, і вже не можна було на ній розпізнати ні піщаних місцин з убогою травичкою, ані брусничних острівців, що вдень виділялися своїм соковитим зеленим кольором у цьому морі пахучого вересу.

Навкруги, скільки сягало око, лише темно-брунатна рівнина, яка удалині ставала чорною. Тільки одна-єдина смуга, мов течія річки, забілювала її із заходу на схід — смуга піску, що посвітлішала тепер під вечірнім небом на потемнілому полі.

Цей шлях вересовими заростями, — непевний, роз'їжджений, в одному місці широкий, в іншому — вузький, такий, яким його одвіку формували вітри; де рівний, де з вибоїнами чи з хвилястими пагорками, — губився на схід у темряві, мов річка впадала в чорне озеро. А над цим усім бубнявіла тиша, якої навіть не порушував рипучий голос цвіркуна, що інколи озивався у вересових заростях. Після гарячого серпневого дня й вечір не освіжав пустельного, широкого краю. Душно було до нестями, бо пісок, розпечений за дня, ще й досі не прохолов.

Ніде ані душі, ніщо не зворухнеться… Аж ген раптом із заходу на білястій смузі піщаного шляху виринув із сутіні загін вершників. Майже дві сотні вершників їхали один за одним спокійно й тихо. На сипкій дорозі їх зовсім не чути. Кінські копита без тупотіння занурюються в пісок, та й вершники сидять мовчки.

Їхні темні постаті сунуть білястим шляхом, як привиди; лише стримлять довгі списи, що їх вершники тримають у правій руці, звільна прихиливши до плеча. Посеред загону висне корогва, у безвітрі не сколихнеться, з довгим, вузьким ріжком місяця у верхній половині.

Це корогва, яка ще не так давно завжди маяла попереду всього війська. Тепер загін став засідковим, ідучи цими негостинними краями далекої Пруссії за «громадою Сиріт, що живляться полем»[14]. Сирітське військо вів разом з «управителем» — панотцем Прокупеком великий гетьман Ян Чапек із Сан-Буквальдських. А ватажком цього засідкового загону був Матей Салава з Липи біля стрімких скель в краї Градецькому.

Важко було йому в гонитвах, і так само важко було їхати за Сирітським військом, що сунуло від Хойниць на південний захід до Вісли. Шість тижнів стояла Сирітська громада з усім військом під Хойницями. Стояли дуже довго, хоча пан Чапек радив те місто лишити у спокої і пильнувати лише передмістя й навколишню місцевість. Одначе познанський воєвода пан Сендзівой з Остророга мав про це свою думку й переконав краківського старосту, польського головнокомандувача Міколая з Міхалова, що треба залишитись біля Хойниць і брати їх штурмом.

Тепер, після шести тижнів облоги, вони йшли від цього міста геть краями прусських хрестоносців, яким пан Чапек торік, 1432 року, від імені Сирітського й Таборського братств, а також від усіх громад Чеського королівства і Моравського маркграфства оголосив війну. Оголосив німецьким хрестоносцям, бо вони завжди підтримували римського імператора й угорського короля Сігізмунда, що завжди прагнув знищити чеський народ і святу правду, яку цей народ боронив, та порушили перемир'я з найсвітлішим польським королем Владиславом, по-варварському сплюндрувавши окраїни його держави.

А король Владислав був спільником чехів. Ще торік, у червні, управитель Таборського братства панотець Прокупек та інші прославлені чеські шляхтичі домовились у Паб'яницях з польським королем про взаємну допомогу й співдружність польського народу з чеським у боротьбі з ворогами, а насамперед — з німцями-хрестоносцями.

Від червня місяця Сироти самі, а згодом з поляками, били німецьких хрестоносців спочатку в Новій Марці, а тепер і в самій Пруссії. Дим пожеж у цих краях не переставав клубочитися в небо, і жалісні та відчайдушні волання селян посилювалися з кожним днем і розносилися все далі й далі. Комтури[15] і їхні загони, розпорошені як полова, полишали ці села, тікаючи на схід, або шукали порятунку за міськими мурами. Але й міські мури були ненадійні. Впало вже дванадцять міст хрестоносців, і лише тут, у Хойницях, зупинено переможну ходу союзників — Сиріт та польського війська. Ходу зупинено, але не розладнано. Тепер військо сунуло далі, на чолі з Сиротами, ще дужче роздратованими й розлюченими цією невдачею і тим, що хойницький командувач Еразм Фрішборн, комтур німецьких хрестоносців, пишаючись, що оборонив місто, наважився зі своїм загоном їх переслідувати. Але цих «хрестоносних мух» пан Чапек доручив Матею Скельському з Липи. Першого дня німці насідали сміливо і засідковий Сирітський загін мусив добряче відбиватись. І таки відбився. Тепер надвечір зникли останні з ворогів і загін, утомившись від пильної служби й спекотних мандрів, сунув безлюдними вересовими заростями, з нетерпінням чекаючи на ватажків сигнал до відпочинку.

Але ватажок, не шкодуючи ні людей, ні себе, поспішав, мабуть, скоріше дістатися до війська, бо ці сутички з німцями дуже їх затримали. А ще він увесь час пам'ятав про ворогів, не ймучи їм віри, так само як і оманливій, широкій пустці. Щохвилі роздивлявся навкруг і дуже пильно дивився на північ. Звідти можна було чекати атаки у фланг.

Але