Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

– Не відаю, о Найстаріший.

Але Ґаладріель сказала:

– Не в Середзем’ї та не раніше, ніж землі, поховані під водою, виринуть на поверхню. Тоді ми знову зможемо зустрітися навесні на вербових луках Тасарінану. Прощавай!

Останніми прощалися з древнім ентом Піпін і Мері, і той аж повеселішав, коли поглянув на них.

– Ну, мої кумедні приятелі, – звернувся до гобітів, – не хочете випити зі мною ще по ковтку ентського трунку, перш ніж підете?

– А таки вип’ємо! – відповіли ті, й ент відвів їх убік, у тінь одного з дерев, і там вони побачили чималий камінний глек. Деревобородий наповнив із нього три чаші, й вони напились і побачили, як його чудернацькі очі зиркають на них понад вінцями його посудини.

– Обережно, обережно! – сказав ент. – Ви вже і так добряче підросли, відколи я бачив вас востаннє.

Усі троє засміялися й осушили чаші.

– Ну, що ж, прощавайте! – мовив Деревобородий. – Але не забувайте: якщо почуєте новини про ентійок у своїм краю, то пришліть мені звісточку.

І він помахав своїми великими руками всьому товариству і подався поміж дерев.

* * *

Прямуючи до Роганської Ущелини, мандрівники їхали швидко; й Араґорн урешті теж попрощався з гобітами біля того самого місця, де Піпін зазирнув у Камінь Ортанка. Мандрівників засмутило це розставання, бо Араґорн ніколи не покидав їх і провадив у багатьох небезпеках.

– Хотів би я мати такий Камінь, у якому було б видно всіх наших друзів, – сказав Піпін, – і щоби ми могли розмовляти на відстані.

– На світі залишився тільки один такий камінь, яким ви могли б скористатися, – відповів Араґорн, – адже ви не захотіли б побачити те, що покаже вам Камінь Мінас-Тіріта. Проте Палантир Ортанка буде у Короля, щоби він міг оглядати свої володіння та бачити, що роблять його піддані. Бо, якщо ти не забув, Переґріне Туку, ти є лицарем Ґондору, і я не звільнив тебе від цієї служби. Зараз ти на відпочинку, але я можу покликати тебе. І пам’ятайте, любі друзі зі Ширу, що моє королівство простягається аж до Півночі, тож колись я приїду туди.

Араґорн попрощався й із Келеборном та Ґаладріель, а Володарка сказала йому:

– Ельфійський Самоцвіте, крізь темряву пройшов ти, і зустрів свою надію, і маєш тепер усе, чого прагнув. Не втрачай днів даремно!

А Келеборн додав:

– Прощавай, родичу! Нехай твоя доля буде відмінна від моєї, а твій скарб залишиться з тобою до кінця!

Відтак вони роз’їхались, і саме була пора, коли сідало сонце. І, озирнувшись за якийсь час, вони побачили Короля Заходу верхи на скакуні, в оточенні лицарів: спадне Сонце сяяло понад ними, а їхні обладунки мінилися, ніби червоне золото, й біла Араґорнова мантія перетворилася на полум’я. Тоді Араґорн узяв свій зелений самоцвіт і підняв його, і з його руки заструменів зелений вогонь.

* * *

Невдовзі чимраз менший загін, рухаючись уздовж Ісену, звернув на захід і проїхав через Ущелину до пустельних земель по той бік ріки, а потім повернув у північному напрямку і перетнув кордони Смурних Земель. Їхні мешканці повтікали та поховалися, бо боялись ельфійського народу, хоча мало хто з ельфів бував у їхньому краю: проте мандрівники на тубільців не зважали, бо все ще були доволі численні й мали все необхідне, тож звільна їхали своїм шляхом і напинали намети, коли тільки бажали.

Шостого дня з часу від’їзду Короля вони їхали крізь ліс, спускаючись із пагорбів біля підніжжя Імлистих Гір, які вишикувалися праворуч. А коли надвечір знову вибралися на відкриту місцевість, то наздогнали старця, котрий спирався на палицю, сам був одягнутий у сіре та брудно-біле рам’я, а при його ногах волікся ще один жебрак, щулячись і повискуючи.

– Гей, Сарумане! – гукнув Ґандальф. – Куди це ти?

– А тобі що до того? – кинув у відповідь Саруман. – Чи ти й досі наказуєш мені, куди йти, чи все ще не задоволений моєю поразкою?

– Ти знаєш відповіді на свої запитання, – відказав Ґандальф, – ні й ні. Та хай там як, а час моїх трудів добігає кінця. Король узяв цей тягар на себе. Якби ти зачекав в Ортанку, то побачив би його, а він виявив би мудрість і співчуття до тебе.

– То лише зайвий привід забратися звідти якнайшвидше, – відказав Саруман, – я не хочу від нього ні того, ні іншого. Утім, якщо ти ще чекаєш відповіді на своє перше запитання, то я шукаю виходу з цього королівства.

– Тоді ти знов ідеш не в той бік, – сказав Ґандальф, – і я не бачу жодної надії у твоїх мандрах. Невже ти знехтуєш нашу допомогу? Ми пропонуємо її тобі.

– Мені? – перепитав Саруман. – Ні, благаю, не насміхайся з мене! Я волію вислуховувати твої докори, бо присутній тут Володарці довіряю ще менше: вона завжди ненавиділа мене і плела інтриги на твою користь. Не сумніваюся, що саме вона повела тебе цим шляхом, аби отримати задоволення і позловтішатися з моєї нужденності. Якби мене застерегли про це переслідування, то я позбавив би вас такої насолоди.

– Сарумане, – мовив Ґандальф, – ми маємо інші завдання й інші турботи, які здаються нам значно нагальнішими, ніж гонитва за тобою. Краще скажи, що ми наздогнали тебе завдяки добрій фортуні, бо ти отримав останній шанс.

– Якщо він і справді останній, тоді я радий, – відказав Саруман, – адже мені не доведеться відмовлятися від нього всоте. Усі мої сподівання зруйновано, а твоїх я не поділятиму. Якщо вони в тебе є.

На мить його очі спалахнули.

– Забирайся! – продовжив він. – Я не витрачатиму багато часу на ці марні балачки. Ви прирекли себе, і ти це знаєш. Тож я бодай трохи порадію, поневіряючись світом, коли згадаю, що ти зніс також і свій власний дім, коли руйнував мій. Отож, який корабель перевезе тебе через таке широке море? – додав Саруман, глузуючи. – Напевно, то буде сірий, повний привидів.

І він засміявся, проте голос його був скрипучий і жахливий.

– Вставай, бовдуре! – гаркнув Саруман уже на жебрака, що сидів на землі, й ударив його палицею. – Розвертайся! Якщо цей чудовий народ іде нашим шляхом, то ми знайдемо інший. Уперед, бо не дам тобі на вечерю жодної крихти!

Жебрак розвернувся і пошкутильгав повз мандрівників, скавулячи:

– Бідолашний старий Ґріма! Бідолашний старий Ґріма! Завжди його б’ють і лають. Як я ненавиджу його! Як хотів би я його покинути!

– То й покинь! – сказав Ґандальф.

Але Змієязикий лише квапливо зиркнув на нього затуманеними очима, сповненими страху перед Ґандальфом, й далі поволікся за Саруманом. Проминаючи загін, ця мерзенна парочка підійшла до