Свято Червоної Косинки - Тетяна Гуркало
За скринькою Дарка насправді побігла тому, що згадалось — ельфам її краще не чіпати, ельфи від того помирають. Вона не була впевнена, що одразу, але ризикувати життям хоча б Нетина не хотілося. Та й Учителю її краще в руки не давати. Він взагалі міг встигнути придумати якийсь захист. А вже якщо помирають не одразу, неодмінно встигне зробити щось погане.
Володарів старовинних на вигляд плащів вона розштовхала легко і невимушено. Вони взагалі були якісь кволенькі, і змагатися у штовханині з майже орчанкою, котра колись зуміла зірвати останній колосок перед носами цілої купи суперниць — то вже занадто самовпевнено.
З другого боку, її ці чоловіки сприймали якось не так. Тому що майже не звертали уваги. Вони чіплялися один в одного, старалися кинути на підлогу, вдарити по пиці, або кулаком у живіт. На всіх були щити і удари вони поки-що не пропускали, але чоловіки все одно старалися. Набити комусь пику було для них принциповою справою.
Де та скринька упала Дарка пам’ятала невиразно. Ельфи і власники плащів перемішувалися між собою і в якусь мить взагалі перестали рухатися далі. Так і вели свій бойовий танець на невеликому п’ятачку. А Учителя, здається, взагалі затоптали. Інакше він би тут роздавав накази і вимагав принести скриньку прямо йому в руки.
— Лівіше цих бовдурів обходь, лівіше! — голосно зашипіли зі стелі. — Навіть я цих заповзятих бовдурів довго на одному місці не втримаю, скоро вони помітять і побіжать далі.
Дарка кивнула, вирішила вважати підстельні голоси справжніми і кинулася лівіше.
Що вона буде робити, коли добіжить, дівчина взагалі не уявляли. Розуміла, що щось буде потрібно зробити, бо обов’язково відберуть цінну цяцьку і добре, якщо не Учитель. Але…
Об скриньку вона ледь не спіткнулася, так добре вона зливалася кольором з каменем підлоги. Підняла цю пакість, подивилася вліво-вправо і як на стіну налетіла на погляд лікаря найманців. Він загадково посміхнувся, а потім повільно повернув голову вправо, туди, де була одна з колон. Що він там видивився, Дарка не уявляла. Але зір у нього міг бути кращим, ніж в неї, тому вона видивлятися і думати не стала, просто побігла у той бік.
І те, що здалеку здавалося тінню, виявилося акуратно вирізаною в колоні діркою. При самій землі. Точно під розмір скриньки. Навіть для «кришки» закруглення було. Дівчина обернулася, ще раз подивилася на загадкового лікаря, а потім взяла і заштовхнула скриньку в підготовлену нішу. Можливо навіть цим лікарем підготовлену. Він, на відміну від свого приятеля-орка нічого нікому не завинив і дотримуватися умов договору Учителя з гільдією був не зобов’язаний.
Скринька трішечки стричала і Дарка добре її штовхнула, виправляючи це. А потім повернулася, оперлася спиною на колону і войовниче склала руки на грудях.
А чоловіки все ще штовхалися і, схоже, зовсім забули навіщо всі сюди прийшли. Дуже добре володарка підстельного голоса заморочила їм голови. Навіть Лялянівель старанно розмахував кулаками, а йому та скринька була потрібна найменше.
***
Запаморочення пройшло якось одразу. Наче хтось з очей прибрав завісу, а з голови туман, котрий заважав думати і зайняв місце спогадів про те. Навіщо він сюди прийшов. Та навіть битися цей туман заважав, тому що як тільки він зник, світлий штовхнув свого противника на ще двох любителів коричневих плащів і роззирнувся в пошуках Дарки.
Дівчина виявилася самою розумною серед них. Вона відійшла вбік, стала коло колони і тепер дивилася на велике побоїще, як матінка на своїх дурнуватих дітей. І треба б роздати всім по потиличнику, так не допоможе. А може ще гірше зробити.
— Це та клята скринька, — сказав Нетин, який, схоже, теж позбавився туману в голові. — Боги люблять так розважатися. Саме тому я так не хотів шукати цю пакість. Краще б вона загубилася назавжди, а разом з нею і всі пов’язані з нею проблеми.
— Розумно, — сказав Лялянівель.
Нишпорки почали зривати з голів противників каптури. Ельфів там було небагато, темних, як вони й думали, а всі іншу взагалі були людьми. Не воїнами ні в якому разі. Одного повненького типа Лялянівель навіть впізнав. Купець, здається. І чого йому вдома не сиділося.
— Куди ця пакість поділася ти бачив? — спитав Нетин, як тільки світлий зробив крок в напрямку дружини.
— Ні, — чесно відповів він. Нехай той божественний артефакт хоч під землю провалиться.
— І Учитель кудись подівся. Але в нього амулет і він може бути під ілюзією.
— І в потайному ході, — кивнув Лялянівель. — Я б на його місці тут не стояв. Особливо якщо скринька в нього.
І пішов до дружини. Нехай темні родичі самі зі своїми проблемами розбираються. Він місце ритуалу їм знайшов. А тепер йому дуже треба поговорити з одною дівчиною. Котра пообіцяла нікуди не виходити.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно