Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні

Оромис став навколішки біля нещасного учня й приклав долоню до його щоки. Схилившись, він дивився на Ерагона з такою добротою, що той раптом збагнув усю глибину його співчуття, а також те, що той залюбки знищив би його біль, якби це було можливо.

— Не втрачай надії, — нарешті сказав Оромис. — Ніколи, чуєш?

Здавалось, юнак всотував його силу.

— Ми ж з тобою вершники, — тихо мовив ельф. — Ми стоїмо між світлом і темрявою, тримаючи рівновагу. Невігластво, страх, ненависть — наші вороги. Борися з ними, Ерагоне, інакше ми програємо. А тепер встань, Убивце Тіні, і доведи, що ти можеш перемогти свою плоть!

Ерагон якнайглибше вдихнув і рвучко скочив на ноги, аж здригнувшись від надмірного зусилля. Учитель схвально кивнув, і вони продовжили.

— Майстре! — озвався до нього учень, коли вони вже купалися після занять у струмку.

— Так, Ерагоне!

— Навіщо я маю терпіти ці тортури? Чому б мені не скористатися магією й не сформувати моє тіло так, як ельфи формують дерева?

— Ти можеш вчинити й так, — знехотя мовив Оромис. — Але тоді ти не зрозумієш ані тих можливостей, яких набуло нове тіло, ані того, як їх використовувати. Тут нема короткого шляху, повір.

Аби не заскиглити від розпачу, Ерагон занурився в крижаний потік і лежав, бездумно вдивляючись у безхмарну височінь.

НАРДА

Чухаючи бороду, Роран поглядав згори на Нарду. Невеличке містечко здавалося якимось тьмяним та зібганим, немов крихта житнього хліба.

Море винного кольору виблискувало в останніх променях умираючого сонця. Вода вабила юнака, адже раніше він ніколи не бачив такої краси, звикши до зовсім інших краєвидів.

«Отже, ми це зробили», — думав Роран, відходячи від урвища й наближаючись до намету. Прибульці розбили табір біля підніжжя Хребта, сховавшись від усіх, хто міг би виказати Імперії їхнє місцеперебування.

Проштовхуючись крізь гурт селян, які скупчились попід деревами, юнак із сумом помітив, що його земляки виглядають геть нещасними. Перехід із Паланкарської долини вкрай виснажив людей. Їхні обличчя змарніли, а одяг обернувся на лахміття. Майже всі вони пообмотували руки ганчірками, аби хоч якось захиститись уночі від холоду. Тягнучи важку поклажу багато тижнів, вони схудли, згорбилися й зістарились. Та найгірше виглядали діти — виснажені й неприродно спокійні.

«Вони заслуговують на краще, — думав Роран, дивлячись на людей. — Якби вони самі не погодились піти із селища, я б опинився в полоні разаків».

Багато хто підходив до юнака, не вимагаючи нічого, крім підбадьорливих слів. Дехто пропонував йому залишки їжі, від яких він відмовлявся, а часом просто віддавав ті крихти більш голодним. Утім, переважна більшість селян дивилися на свого ватажка з осудом і ворожістю. Він знав, що його вважають божевільним і зачарованим духами, бо жоден разак так і не зміг зачепити його під час бою.

Перехід Хребта виявився куди важчим, ніж Роран очікував. Лісові стежки були завузькими й занадто заплутаними для великого гурту селян. Тому доводилось довго та з неабиякими труднощами прорубувати в хащах нові стежки, наражаючись на небезпеку, адже їх могла вистежити Імперія. Єдиною перевагою було те, що завдяки таким вправам скалічене плече Рорана перестало боліти, хоч здіймати руку було ще важкувато.

Траплялися й втрати серед самих мандрівників. Якось, коли негода заскочила їх на відкритій місцині, троє стареньких людей — Хіда, Брена і Несбіт — відстали від валки й замерзли в снігу. Тієї ночі Роран уперше подумав про те, що через нього всі вони можуть загинути. Трохи перегодом сусідський хлопчина, впавши на дорозі, зламав руку, а невдовзі здоровань Саутхвел утопився в потоці, який стікав із льодовика. Вовки та ведмеді постійно полювали на їхню худобу, незважаючи на вогонь, який селяни запалювали вночі, переконавшись, що з Паланкарської долини їх уже не видно. А врешті-решт почав дошкуляти й голод.

Тим не менше, люди йшли вперед, виявляючи ту споконвічну впертість та загартованість, яка була притаманна їхнім славним пращурам. Вони могли півжиття на щось зважуватись, але якщо вже зважувались, то ніщо не могло примусти їх зійти із заповітного шляху. Тим паче тепер, коли вони досягли Нарди й надія знову повернулася до їхніх змучених сердець. Ніхто не знав, що буде далі, але те, що вони зайшли вже аж надто далеко, сповняло всіх рішучістю.

«Ми не були в безпеці в межах Імперії, — заспокоював себе Роран. — Тож я мусив зробити все, щоб нас не схопили, адже віднедавна я за всіх вас відповідаю». Крім того, захищаючи селян, він перш за все прагнув урятувати Катріну. Юнак постійно сумував, не знаючи, як склалася доля його коханої.

На світанку Роран із Хорстом, Бальдором, трьома синами Лоринга й Гертрудою вирушили до Нарди. Вони спустилися з гір на приміську дорогу, намагаючись залишатись непоміченими. Повітря знизу було таким густим, аж мандрівникам почало здаватися, ніби вони опинилися під водою.

Наближаючись до міської брами, Роран міцно стиснув руків'я молота. Двоє похмурих охоронців, зиркнувши на потріпаний одяг селян, загородили вхід алебардами.

— Ви звідки? — спитав той, що стояв праворуч. На вигляд він мав не більше двадцяти років, але волосся в нього було сиве.

— Ми з Тейрма, якщо вас це аж так цікавить, — випнув груди Хорст.

— Що привело вас сюди?

— Торгівля, бачте. Нас послали купці, які хочуть придбати товар саме в Нарді, а не в місцевих перекупників.

— Та невже? — примружив око вояк. — І що ж то за товар?

— Наприклад, цілющі трави, — озвалась Гертруда, побачивши, що Хорст вагається. — Ті, що привозили звідси, були плісняві й зіпсовані. А я хочу мати свіжі.

— А ми з братом, — сказав Дармен, — прийшли поторгуватися з вашими чоботарями, їхнє взуття зараз добре купують у Драс-Леоні та Урубейні.

— Авжеж, звісно, — і собі озвався Хорст. — А мені ось партію заліза треба забрати для мого господаря.

— Гаразд, — кивнув охоронець і показав алебардою на Рорана. — А йому що потрібно? Що він виробляє?

— Я гончар.

— Гончар? — здивовано перезирнулись вояки. — А навіщо ж тоді тобі отой здоровенний молот?

— А як, ви гадаєте, тріскається полива на глечику? Це не стається саме по собі, аж ніяк! По ній треба добряче вдарити! — картинно замахав руками Роран.

Охоронець зневажливо пирхнув і зміряв прибульців важким поглядом:

— Ну що ж, можливо, все це й так, але, як на мене, то на торговців ви чогось зовсім не схожі. Бродячі коти схожі на них куди більше, ніж ви…

— У нас були певні проблеми в дорозі, — пояснила Гертруда.

— Та я бачу, — посміхнувся воїн. — Але якщо вже ви прибули аж