Коли впаде темрява - Стівен Кінг

Я дійсно вже давно майже зовсім збайдужів до неї, — заговорив він. — Буває так, що кохання просто спливає. Правда й те, що я не був аж таким їй вірним — час від часу я розважався у поїздках. Але хіба це можна порівняти з тим? Як можна виправдати жінку, що втоптала в багно чиєсь життя, мов якийсь дурень — гниле яблуко?

Він в’їхав на відпочинковий майданчик. Усього якихось чотири автомобілі стояли там, вони купкою тулилися до коричневої будівлі, перед якою вишикувались торговельні автомати. Моне ці машини здалися покинутими під холодним дощем дітлахами. Він зупинився. Пасажир кинув на нього запитуючий погляд.

— Куди тобі треба їхати? — спитав Моне, розуміючи даремність свого запитання.

Глухонімий замислився. Роздивився довкола і второпав, куди вони приїхали. Знову подивився на Моне, немов кажучи — це не тут.

Моне, звівши вгору брови, показав пальцем на південь. Глухонімий похитав головою і показав на північ. Стиснув і розтиснув кулаки, продемонструвавши розчепірені пальці шість… вісім… десять разів. Далебі, точно, як тоді. Та цього разу Моне вже зрозумів. Він подумав, що цей хлоп спростив би собі життя, якби хтось навчив його показувати горизонтальну вісімку — символ безкінечності.

— То ти просто мандруєш, еге ж? — спитав Моне.

Глухонімий тільки кліпав очима.

— Авжеж, так, — промовив Моне. — Та ось що я тобі скажу. Ти вислухав мою розповідь, хоча й сам не знав, що щось слухаєш, тож я довезу тебе до Деррі. — Йому сподобалась ця ідея. — Точніше, я висаджу тебе біля притулку в Деррі. Там тебе нагодують гарячим і в люлю покладуть, принаймні на одну ніч. Мені треба відлити. Ти хочеш відлити?

Глухонімий дивився на нього з терплячою безпомічністю.

— Відлити, — повторив Моне. — Попісяти. — Він показав собі на матню, згадав, де вони знаходяться, і второпав, що волоцюга може вирішити, ніби він йому пропонує відсмоктати просто тут, біля автоматів з закусками. Тоді він показав на чорні силуети на бічній стіні будівлі: чоловічий та жіночий. У чоловіка ноги розставлені, у жінки — стулені. Просто тобі історія людської раси в картинках.

Це його пасажир зрозумів. Він рішуче похитав головою, а на підтвердження ще й склав пальці колечком. Що поставило Моне перед делікатною проблемою: залишити містера Німого Волоцюгу в машині, поки він сам зробить свої справи, чи вигнати його чекати на дощ… але в такому випадку цей чоловік напевне ж зрозуміє, чому його виставили.

Хоча ніяка це не проблема, вирішив він. Грошей у машині не було, його власні речі лежали під замком у багажнику. Щоправда, на задньому сидінні залишались кофри зі зразками, та йому якось не вірилося, що цей дядько вхопить два кофри, кожний вагою сімдесят фунтів, і побіжить з ними в руках з відпочинкового майданчика в бік автостради. Та і як у такому разі він зміг би нести свій плакатик Я НІМИЙ?

— Я швидко, — сказав Моне, а оскільки попутник так і не зводив з нього своїх очей з почервонілими повіками, Моне показав пальцем на себе, на туалетні символи і знов на себе. Тут уже волоцюга кивнув і у відповідь знову показав пальцями «о’кей».

Моне зайшов до туалету й відливав там, як йому здалося, не менше двадцяти хвилин. Полегшення було глибоким і повним. Уперше йому полегшало на душі з того моменту, як Барб скинула на нього свою бомбу. Вперше у нього з’явилася впевненість, що він видряпається з цієї історії. І допоможе видряпатися Келсі. Він згадав старий вислів якогось німця (а може, росіянина, це було більш схожим на російське ставлення до життя): все, що нас не вбиває, робить нас дужчими.

Назад до машини він ішов, насвистуючи. Минаючи автомат з продажу лотерейних квитків, він навіть дав йому дружнього стусана. Спершу він подумав, що не бачить свого пасажира, бо той розлігся в кабіні… тож у цьому випадку Моне доведеться його розштовхати, змусити випрямитись, щоб самому сісти за кермо. Але волоцюга не лежав. Волоцюга зник. Забрав свій рюкзак та плакатик і вшився.

Моне подивився на заднє сидіння і впевнився, що його кофри «Вольф & Сини» залишились неторкнутими. Зазирнув до шухлядки і побачив, що всі документи на місці: реєстраційний талон, страховка, картка члена Американської автомобільної асоціації. Від самого волоцюги залишився лише слід запаху, не вельми й смердючого, — піт і ніби трішки дьогтю, як буває, коли хтось спить одягненим.

Він гадав, що побачить його наприкінці виїзду на трасу з плакатиком у руках, який він буде обертати то одним, то іншим боком, щоб потенційні добрі самаритяни могли отримати повну інформацію про комплект його дефектів. Тоді Моне міг би знову посадити його до себе. Бо сам почувався так, ніби не завершив задумане. Доставити його до притулку в Деррі — ось тоді все буде гаразд. Завершити діло — як закрити прочитану книгу. Які б негаразди не очікували на нього попереду, свої справи він любив завершувати.

Але його попутника не виявилося на узбіччі траси; волоцюга немов розчинився. І тільки коли Моне вперше кинув погляд угору — бо якраз проїжджав повз знак ДЕРРІ 10 МИЛЬ, — він побачив, що з люстерка заднього виду зник святий Христофор, давній і вірний товариш у його безкінечних подорожах. Глухонімий його вкрав. Та попри це Моне аніскільки не втратив свого новопридбаного оптимізму. Можливо, глухонімому той медальйон потрібніший. Моне сподівався, що хрестик принесе йому удачу.

Через два дні — він якраз продавав осінні бестселери всіх часів у Преск Айлі — він отримав дзвінок з поліції штату Мейн. Його жінку і Боба Яндовського було забито до смерті в мотелі «Гров». Убивця зробив це обгорнутою мотельним рушником трубою.

— 11 —

— Ох… Господи помилуй, — видихнув священик.

— Так, — погодився Моне. — Ці самі слова і я тоді сказав.

— А твоя дочка?..

— Пригнічена горем, звісно. Вона зараз удома, зі мною. Ми це переживемо з нею разом, отче. Вона міцніша, ніж я гадав.

І, звісно ж, вона нічого не знає про те. Про розтрату. Якщо пощастить, то й не дізнається. Нам мусять сплатити вельми велику суму страховки, як вони це називають, подвійну компенсацію. Зважаючи на всі попередні події, я міг би бути зараз під серйозною підозрою з боку поліції, аби не мав залізного алібі. А також якби слідство не просувалося… Як-не-як, а мене вже кілька разів викликали на допити.

— Сину, а ти часом не заплатив комусь, щоб…

— Вони