Коли впаде темрява - Стівен Кінг

— У всякому разі, не так глибоко, — зауважив Моне.

Священик стиха розсміявся.

— Це слова людини, синку, котра дійсно обпеклась на цьому. — Він зітхнув. — Мене вразила твоя історія, але хотілося б, якщо це можливо, аби ти пришвидшив розповідь. Мої гості можуть чекати, поки я роблю Божу роботу, але ж не вічно. А мені здається, там мусить бути курячий салат, добряче заправлений майонезом. Саме те, що я найбільше люблю.

— Залишилося небагато, — сказав Моне. — Якщо ви грали, вам відома суть справи. Ті шкрябалки можна купувати там же, де й квитки «Мегабакса» чи «Паверболла», але також і в десятках інших місць, у тому числі у придорожніх майданчиках відпочинку. Можна навіть не мати справу з продавцями, а купувати в автоматах. Ці автомати завжди зелені — колір грошей. На той час як Барб у всьому зізналася…

— На той час як вона покаялася, — зауважив священик з інтонацією, в якій можна було розчути лукавство.

— Так, на той час, коли вона покаялася, вони вже здебільшого перейшли на двадцятидоларові миттєві лотереї. Барб сказала, що сама ніколи їх не купувала, але, коли вони були разом з ковбоєм Бобом, вони набирали їх досхочу. Сподівалися на великий куш, розумієте? Якось, розказувала Барб, вони за один вечір накупили їх штук сто. На дві тисячі доларів. А виграли вісімдесят. Обоє мали кожний свій власний шкребок. Це така пластикова штучка, схожа на ліліпутську совкову лопатку, а на держачку напис: ЛОТЕРЕЯ ШТАТУ МЕЙН. Ці шкребки також зеленого кольору, як і ті автомати, що торгують білетами. Вона мені показувала свій — дістала з-під постелі у спальні для гостей. Там майже весь напис на держачку стерся, зійшов разом з її потом, залишились тільки літери ЛОТ.

— Сину, ти її побив? Саме через це ти й тут?

— Ні, — відповів Моне. — Через те я хотів її вбити — через гроші, не через зраду, зрада мені досі здається якоюсь нереальною, навіть після того, як я на власні очі бачив усю ту ху… спідню білизну. Але я її й пальцем не торкнувся. Гадаю, ще й через те, що почувався дуже втомленим. Усі ці новини мене просто виснажили. Мені нічого не хотілося, окрім як впасти й заснути. Надовго. Либонь, на пару діб. Хіба це не дивно?

— Ні, — відповів священик.

— Я її спитав, як вона могла таке вчворити зі мною. Чи вона хоч трохи про мене думала? А вона спитала…

— 10 —

— Вона спитала, як так трапилось, що я нічого не знав, — сказав Моне своєму пасажиру. — І перш ніж я встиг хоч щось промовити, вона сама собі відповіла, отже, гадаю, це було нею сказано заради того, щоб вкинути слівце, чисто риторичне запитання. Вона сказала: «Ти не знав, бо я тобі була нецікава. Ти майже весь час перебував десь у дорозі, а коли нікуди не їхав, тобі хотілося бути в дорозі. Десять років минуло з того часу, як ти останній раз цікавився, яка на мені білизна, — та й навіщо, якщо тобі нецікава сама жінка, одягнена в ту білизну? Але тепер тобі цікаво, еге ж? Тепер ти заінтригований».

— Господи, я тільки глянув на неї. Я був занадто втомлений, щоб її вбити — чи хоч би дати ляпаса, — але ж я був і розлючений. Навіть, попри шок, відчував шаленство. Вона намагалася звинуватити мене. Хоча б це ти розумієш, га? Намагалася перекласти провину на мою кляту роботу, ніби я міг знайти іншу, де б заробляв бодай половину того. Я маю на увазі: в моєму віці на що інше я можу згодитися? Можливо, мене ще взяли б у пішохідні наглядачі при школі — жодних аморальних дій у моєму минулому не числиться, — але це вже занадто.

Він ненадовго замовк. Далеко попереду на дорозі, все ще укутаній у мерехтливі шати дощу, показався синій знак.

Подумавши, він промовив:

— Але ж і не в цьому крилася головна причина. Хочеш знати, в чому полягає головна причина? Її причина? На її переконання, я мусив би відчувати себе винним за те, що мені подобається моя робота. Винним за те, що це не я ішачив день у день, аж поки не зустрів розкішну персону, з якою можна так круто віджигати.

Попутник поворушився, можливо тільки тому, що трапилася якась вибоїна на дорозі (або вони переїхали кимось збиту тваринку), але тут Моне усвідомив, що він кричав. Атож, цей пасажир, можливо, й не цілком глухий. А навіть якщо й глухий, то, коли звук досяг відповідного рівня децибелів, він міг відчути вібрації кістками свого обличчя. Та хто це, з біса, може знати?

— Я не став з нею заводитися з цього приводу, — продовжив Моне вже тихіше. — Я відмовився балакати з нею на цю тему. Мені здається, якби я завівся, якби ми почали насправді лаятись, трапитись могло що завгодно. Я хотів забратися звідти геть, поки ще перебуваю в шоковому стані… саме заради її безпеки, ясно?

Автостопник не вимовив ні слова, та Моне міг балакати за них обох.

— Я спитав — ну а далі що? А вона мені — скоріш за все, я потраплю до в’язниці. І знаєш що? Якби вона в той момент заплакала, я б її обійняв. Бо після двадцяти шести років подружнього життя такі речі стають рефлекторними. Навіть коли більшість почуттів давно мертві. Але вона не заплакала, отож, я пішов собі геть. Просто розвернувся і вийшов. А коли повернувся знову, там лежала записка, де було написано, що вона з’їхала з дому. Це було майже два тижні тому, й відтоді я її не бачив. Пару разів балакав з нею по телефону, і все. Також поговорив з адвокатом. Заблокував усі наші рахунки, щоправда, від цього мало користі, якщо почнуть крутитися всі колеса правосуддя. А це почнеться скоро. Лайно потрапило у вентилятор, якщо ти розумієш, про що я. Гадаю, я її невдовзі побачу. У суді. Її, разом з її ковбоєм Бобом.

Тепер він уже міг прочитати напис на синьому знаку: ПІТС-ФІЛД. ВІДПОЧИНКОВА ЗОНА — 2 МИЛІ.

— От чорт! — вигукнув він. — Друже, ми проґавили Вотервілл, ще п’ятнадцять миль тому. — А коли глухонімий не поворухнувся (звісно, що ні), Моне второпав, що він сам не впевнений, чи тому дійсно треба було у Вотервілл. Звідки знати. У будь-якому випадку, час із цим розібратися. Відпочинковий майданчик для цього якраз