Воно - Стівен Кінг
Попереду, трохи праворуч, він побачив заокруглений бік якогось масивного череп’яного циліндра, що підносився над високою польовою травою. Він побіг до нього, це була головна димова труба ливарні. Він зазирнув до її пащі й знову відчув, ніби по спині йому повзе холодний хробак. Труба була такою великою, що він, якби схотів, міг би в неї зайти. Але він не хотів; бозна, що там за погань може чіплятися за чорне від диму внутрішнє личкування або які недобрі комахи чи звірі могли оселитись всередині. Вітер дмухав поривчасто. Задуваючи повз пащу поваленої димової труби, він видавав звуки, лячно схожі на ті, які видавав вітер, деренькочучи навощеними шнурками, які вони з батьком кожної весни натягували у лосячих ревунах. Він нервово відступив назад, раптом згадавши той фільм, який вони з батьком дивилися вчора ввечері в «Ранньому шоу». Фільм називався «Родан»312, і дивитися тоді його було дуже кумедно, батько реготав і кожного разу, як з’являвся Родан, покрикував: «Вали того птаха, Майкі», і Майк стріляв пальцем, поки до них не зазирнула мама, сказавши, щоб вгамувалися, поки в неї від цього галасу не розболілася голова.
Зараз те вже не здавалося таким забавним. У тому фільмі Родана з надр землі звільняли японські гірники, які прокладали найглибший у світі тунель. А дивлячись у чорну пащу цієї труби, надто легко можна було собі уявити такого птаха, що сидить, скулившись, на її дальньому кінці, з шкірястими кажанячими крилами, складеними на спині, і дивиться на маленьке кругле хлоп’яче обличчя, що зазирає в цю темряву, дивиться, дивиться своїми кільцьованими золотом очима.
Здригнувшись, Майк відсахнувся.
Він мерщій пішов уздовж димової труби, яка вже до половини свого діаметра вгрузла в ґрунт. Земля тут трішки підвищувалася, і він спонтанно подерся нагору. Ззовні труба, з її розігрітою сонцем облицьованою череп’яною плиткою поверхнею, була зовсім не такою лячною. Він став на рівні й вирушив уперед, розпросторивши руки (насправді труба була надто широкою, щоб йому боятися з неї впасти, але він уявляв себе канатохідцем у цирку), насолоджуючись тим, як вітер провіває йому волосся.
На її дальнім кінці він зіскочив з труби й почав розглядати, що там; ще більше цегли, покручені виливниці, дерев’яні уламки, шматки іржавої машинерії. «Привези якийсь сувенір», – загадав йому батько в записці: йому хотілося знайти щось цікаве.
Він звільна підійшов ближче до зяючого провалля фабричного підвалу, обережно ступаючи по уламках, щоб не поранитися на битому склі. Його чимало було розкидано навколо.
Майк не забув про це провалля і батьківську засторогу триматися від нього подалі; пам’ятав він також про смерть, заподіяну на цьому місці п’ятдесят з чимось років тому. Він гадав, що, якщо й є в Деррі якесь місце, навідуване привидами, то це саме воно. Але, чи то попри це, чи саме через це, він був сповнений рішучості залишатися тут, поки не знайде чогось дійсно цікавого, щоб його привезти додому й показати батькові.
Він повільно й розважливо просувався до підвалу, міняючи курс на паралельний рваному боку провалля, коли внутрішній застережний голос шепотів йому, що він уже підібрався надто близько, що якийсь з послаблених весняними дощами країв може обсипатися під його ногами й понести його просто в ту діру, де може бути бозна-скільки гострого залізяччя, яке тільки й чекає, щоб наколоти його, мов якусь кузьку, залишивши помирати смиканою, іржавою смертю.
Він підняв віконну кватирку й відкинув її вбік. А ось ківш, такий величезний, наче для якогось велетенського стола, ручка в нього побрижена й покорчена якимсь неймовірно гарячим спалахом. А тут лежить якийсь поршень, такий величезний, що його не поворухнути, не кажучи вже підняти. Майк через нього переступив. Він через нього переступив, і…
«А якщо я знайду череп? – подумалось раптом. – Череп когось із тих дітей, яких вбило тут, коли вони полювали на великодні шоколадні яйця тоді, у тисяча-дев’ятсот-якомусь-там-році?»
Він роззирнувся довкола на омите сонцем поле, неприємно вражений цим припущенням. Вітер задував йому у вуха якусь низьку, наче видобуту з крученої мушлі-дудки ноту, і чергова тінь беззвучно полинула полем, наче тінь якогось велетенського кажана… або птаха. Його знову вразило, як тут тихо і як дивно виглядає це поле з його розкиданими рештками цегляного мурування і залізними одороблами, похиленими на той чи інший бік, немов викинуті на берег корпуси старих кораблів. Наче якась жахлива битва точилася тут багато років тому.
«Не будь таким полохливим, – відповів він сам собі непевно. – Вони тоді познаходили все, що можна було знайти, п’ятдесят років тому. Після того, як те трапилось. А якщо навіть не все, якісь інші хлопці – або й дорослі – познаходили… відтоді. Чи ти вважаєш, ніби ти єдиний, хто приходив сюди по сувеніри?»
«Ні, ні, я так не вважаю. Але…»
«Але що? – вимогливо перепитав у нього в голові здоровий глузд, і Майк подумав, що той дещо занадто голосно промовляє, дещо занадто швидко. – Якби навіть тут щось таке ще залишалося, воно б давно зогнило. А отже… що?»
Майк знайшов у бур’янах потріскану шухляду від конторського бюро. Поглянув на неї, відкинув убік і просунувся трохи ближче до підвального провалля, де всього такого було рясніше. Там він напевне що-небудь знайде.
«Але що, як там привиди? Ось про що йдеться. Що, як я побачу руки, які здіймаються над краєм цього провалля, і що, як вони почнуть надходити – діти у рештках свого святкового великоднього вбрання, вбрання, яке все зотліле та рване, і тавроване п’ятдесятьма роками весняної грязюки й осінніх дощів, і злежаних зимових снігів. Діти без голів (він якось чув у школі, ніби після того вибуху одна жінка знайшла голову когось із жертв на дереві в себе на задньому подвір’ї), діти без ніг, діти оббіловані, як риба тріска, просто діти такі, як я, які могли прийти сюди гратися… гратися там унизу, у темряві… під похиленими залізними фермами й великими старими іржавими зубчастими колесами…»
«Ой, припини, заради Бога!»
Але йому пересмикнуло хребта дрожем, і він вирішив, що час уже взяти щось – абищо – і накивати к-чорту звідси п’ятами. Він нахилився, тягнучи руку майже навмання, і підібрав якесь зубчасте коліщатко, приблизно дюймів сім діаметром. У кишені в нього був олівець, тож він і скористався ним, швиденько, аби повиколупувати з зубців землю. Потім Майк поклав цей сувенір до кишені. Тепер можна йти. Ось зараз він уже піде, так…
Проте його ступні потроху рухалися в хибному напрямку, до провалля, і Майк із якимсь понурим жахом усвідомив, що має потребу зазирнути вниз. Він мусить побачити.
Ухопившись для опори за якийсь ніздрюватий брус, що стирчав похило з землі, Майк хитнувся вперед, намагаючись побачити, що там внизу, усередині. Це йому не зовсім вдалося. Він уже наблизився на відстань п’ятнадцяти футів до
