Воно - Стівен Кінг

Він вирішив, що ця історія йому не подобається. Дурна історія. Він спробував прогнати її з голови, але та не йшла. То й що? Хай залишається. Тупо це якось. Приїжджати сьогодні вранці у місто було тупо. Іти вздовж цих двох борозен прим’ятої трави тупо. У тата для нього знайдеться чимало різної роботи вдома. Треба вже вертатися і братися до справ, бо доведеться йому громадити вилами сіно нагорі в сіннику, коли після полудня накотиться найсильніша спека. Так, він мусить повертатися додому. І саме це він зараз зробить.

«Звісно, що так і зробиш, – подумав Майк. – Хочеш, закладемося?»

Та замість того щоби йти назад до свого велосипеда, сідати верхи, їхати додому й розпочинати виконувати загадані йому завдання, він не переставав іти далі вздовж слідів у траві. Дедалі частіше зустрічалися засохлі краплі крові там і тут. Хоча й небагато. Не так багато, як було там, де потолочена трава, біля тієї паркової лавки, яку він поставив на місце.

Тепер Майк уже почув Канал, тихий голос біжучої води. А за якусь мить він також побачив, як з туману матеріалізується його бетонний парапет.

Тут іще щось лежало в траві. «Бігме, сьогодні точно твій день для знахідок», – промовив його розум з сумнівною добродушністю, а потім десь крикнув мартин і Майк здригнувся, знов подумавши про птаха, якого він бачив того дня, того дня саме цієї весни.

«Що воно там не лежить, у траві, я не бажаю на нього навіть дивитися». І це було, ох, чистісінькою правдою, але ж ось він, уже нахиляється, упершись долонями собі в коліно, поглянути, що воно там таке.

Рваний шматок тканини з краплею крові на ньому.

Мартин крикнув знову. Вп’явшись очима у кривавий шматок тканини, Майк згадував те, що приключилося з ним навесні.

Щороку впродовж квітня і травня ферма Хенлона прокидалася зі своєї зимової сплячки.

Майк переконувався в тому, що знову прийшла весна, не тоді коли під вікнами маминої кухні показувалися перші крокуси, або коли діти починали приносити в школу гральні кульки й ропух, і навіть не тоді, коли «Вашингтонські сенатори»305 давали старт бейсбольному сезону (зазвичай дозволяючи в процесі себе вщент розтрощити), а тільки коли батько гукав Майка, щоб той допоміг йому виштовхати з сараю їхнього ваговоза-покруча. Передня частина в нього була від легковика «форд модель-А»306, хвостова – від якогось пікапа з відкидним заднім бортом, котрий був колись ворітцями старого курника. Якщо зима була не надто холодною, вони удвох могли завести його, просто штовхаючи вниз під’їзною алеєю. Кабіна ваговоза не мала дверцят; точно так само не було там і лобового скла. За сидіння правила половина старого дивана, який Вілл Хенлон припер із деррійського звалища. Важіль коробки передач вінчала скляна дверна ручка.

Кожний зі свого боку, вони штовхали машину під’їзною алеєю, і, якщо вона котилася добре, Вілл застрибував досередини, повертав ключа, зменшував випередження запалювання, наступав на педаль зчеплення і, обхопивши своєю великою рукою ту дверну ручку, штовхав важіль на першу передачу. Тоді він міг закричати: «Добрий почин – половина діла!» Він різко відпускав зчеплення, двигун старого «А-форда» кашляв, задихався, стріляв вихлопом, смикався в зворотний бік… і подеколи дійсно починав працювати, спершу сутужно, потім більш плавно. Вілл гуркотів дорогою в бік фермерського господарства Руліна, розвертався на їхній алеї (якби він поїхав в інший бік, Батч, скажений батько Генрі Баверза, можливо, відстрелив би йому голову зі свого дробовика), а потім гуркотів назад, двигун без глушника відчайдушно репетував, тим часом як Майк підстрибував у захваті, галасуючи, а його мати стояла в одвірку кухні, витирала собі руки рушником для посуду, вдаючи відразу, якої вона насправді не відчувала.

Іншим разом машина від штовхання не заводилася і тоді Майку доводилося чекати, поки батько повернеться з сараю, несучи пускову корбу й стиха щось бурмочучи. Майк був цілком упевнений, що деякі слова в тому бурмотінні лайливі, і тоді він трохи лякався тата. (Тільки вже набагато пізніше, під час одного з тих нескінченний візитів до шпитальної палати, де лежав помираючий Вілл Хенлон, він дізнався, що батько бурмотів тому, що боявся тієї корби: одного разу вона брикнула, вирвалася з гнізда й розпанахала тату рота аж до щоки.)

– Відійди назад, Майку, – зазвичай казав він, встромляючи корбу до її гнізда в основі радіатора. А коли їхній «А» нарешті заводився, він казав, що наступного року замінить його на «шевроле», але так ніколи цього й не зробив. Той старий гібрид «А-форда» досі стояв на батьківському обійсті, оброслий до осей і заднього борту з ворітець курника бур’янами.

Було, коли ваговоз уже завівся, Майк сидів на пасажирському сидінні, вдихаючи запахи гарячого мастила й синього вихлопу, схвильований гострим вітерцем, що омивав його крізь беззахисну проріху там, де колись було лобове скло, і думав: «Ось знову прийшла весна. Ми всі прокидаємося». І тим здіймав собі в душі тиху радість, яка потрясала стіни тієї здебільшого безрадісної кімнати. Він відчував любов до всього довкола, а дужче за все до свого батька, який скалився над ним, вигукуючи: «Тримайся, Майкі! Ми пер’женемо вітер цим малюком! Ми прож’немо птахів до їх схованок!»

Потім батько рвав уперед з під’їзної алеї, задні колеса «А-форда» плювались назад чорним ґрунтом і сірою курявою глини, батько й син підстрибували на дивані-сидінні у відкритій кабіні, регочучи, наче двійко чисто природжених дурнів. Вілл гнав «А» крізь високу траву задвіркового поля, що трималось для сіна, на південне поле (картопля), західне поле (кукурудза й квасоля) чи на східне поле (горох та різноманітні гарбузи). І з трави перед ваговозом з полохливими криками спурхували пташки. Якось спурхнула куріпка, прекрасна птаха, коричнева, як дуби пізньої осені – «хуррр», вибуховий джеркіт її крил було чутно навіть попри гуркіт двигуна.

Ці поїздки були для Майка Хенлона дверима у весну.

Робочий сезон розпочинався з кам’яних жнив. Щодня протягом тижня вони виїжджали на «А» і завантажували його кузов камінням, об яке може зламатися зуб борони, коли надійде час розпушувати ґрунт і сіяти. Інколи ваговоз застрягав у розкислій весняній грязюці, і Вілл щось похмуро стиха бурмотів… знов лається, підозрював Майк. Деякі слова й вирази він знав, інших, як от «хвойди син», не міг утямити. На це слово він натрапив у Біблії і, наскільки міг зрозуміти, хвойда – це жінка, котра походить з певної місцини, яка називається Вавилоном. Одного разу він було вже зважився розпитати про це в тата, але їхній «А» по самісінькі свої пружинні ресори був у грязюці, на чолі в батька купчилися грозові хмари, тож Майк вирішив почекати кращої нагоди. Врешті-решт пізніше в тім році він спитав у Річі Тозіера, і Річі розповів йому, що його батько казав, що хвойда – це жінка, якій платять за те, що вона займається сексом із чоловіками. «Що таке займається сексом?» – перепитав Майк, і Річі пішов від нього геть, вхопившись за голову.

При певній нагоді Майк якось запитав у батька, чому, хоча вони збирають каміння кожного квітня, наступного квітня воно є там знову.