Талiсман - Стівен Кінг
4
Запасною смугою вони дійшли до виїзду з Арканума. Вовк щулився і тулився до Джека щоразу, коли повз них у тьмяних сутінках проїжджали авто чи вантажівки. Одного разу крізь вітер від машини до Джека долинуло насмішкувате запитання: «Де ваше авто, педики?» Він струсив із себе почуте, як пес витрушує з вух воду, і просто йшов далі, взявши Вовка за руку і притягнувши до себе, коли Вовк мав намір чкурнути в ліс. Було надзвичайно важливо зійти з платної автостради, на якій не можна «голосувати», на західний виїзд із Арканума. Деякі штати дозволяли голосувати зі з’їздів (принаймні так йому розповідав волоцюга, з котрим Джек якось ночував у сараї), але навіть у штатах, де «голосування» формально вважалося злочином, копи зазвичай не помічали цього, якщо ти стояв на виїзді.
Тож спершу треба було дістатися до виїзду і сподіватися, що їм не трапиться дорожній патруль. Що патрульний може подумати про Вовка, Джек навіть не хотів уявляти. Вони, напевно, вирішать, що він — реінкарнація Чарлза Менсона в окулярах Леннона вісімдесятих років.
Хлопці дісталися до виїзду і підійшли до смуги, що тягнулася на захід. Через десять хвилин старенький розбитий «крайслер» спинився перед ними. Водій, опасистий чоловік із бичачою шиєю у бейсболці з написом «СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ СПОРЯДЖЕННЯ “КЕЙС”» на потилиці, нахилився вперед і відчинив дверцята.
— Застрибуйте, хлопці! Гидотна нічка, еге ж?
— Дякуємо, містере, так і є, — весело відповів Джек. Голова в нього кипіла: він намагався вплести Вовка в Історію, але при цьому не бачив виразу обличчя приятеля. А от водій бачив. Обличчя в чоловіка закам’яніло.
— Внюхав щось погане, синку?
Джека повернув до реальності тон водія, такий же напружений, як і його обличчя. Уся приязнь зникла, здавалося, що він щойно завітав до «Пивниці Оутлі» скуштувати пива і випити кухоль. Джек обернувся і поглянув на Вовка. Вовкові ніздрі роздувалися, як у ведмедя, що внюхав скунса. Губи не просто відтягнулися від зубів — вони зморщилися, і плоть під носом нагадувала гірський кряж.
— Він що, тугодум? — тихо спитав Джека чоловік у бейсболці «СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ СПОРЯДЖЕННЯ “КЕЙС”».
— Ні, ох, він просто…
Вовк заричав. Ось і все.
— О Боже! — крикнув чоловік, наче не вірив, що це відбувається насправді. Він натиснув на швидкість, машина помчала до з’їзду, а пасажирські дверцята захряснулися на ходу. Задні фари коротко блимнули в дощовій пітьмі, відбиваючись брудно-червоними стрілами на асфальті.
— Чудово. — Джек обернувся до Вовка, що подалі відскочив від його гніву. — Просто чудово. Якщо той водій має радіопередавач, він уже на дев’ятнадцятому каналі, викликає копів, розповідаючи всім і кожному, що на виїзді з Арканума голосують двоє психів. Джейсон! Чи Ісус! Мені байдуже хто! Вовку, хочеш побачити, як забивають ці блядські цвяхи? Зроби так іще кілька разів — і ти відчуєш, як їх забивають! У нас! Їх заб’ють у нас!
Зморений, розгублений, дезорієнтований, виснажений до краю Джек насувався на заплаканого Вовка, який насправді за бажання міг одним важким ударом знести Джекові голову з пліч, але зараз тільки задкував.
— Не кричи, Джеку, — застогнав він. — Запахи… бути там… під замком із цими запахами.
— Я не відчуваю жодних запахів, — заверещав Джек.
Голос його сів, хворе горло пекло ще сильніше, але він не міг зупинитися: або крик, або божевілля. Мокре волосся спадало йому на очі. Він відкинув його назад і вдарив Вовка по плечу. Від сильного удару в нього заболіла рука. Здавалося, що він ударився об камінь. Вовк принижено завив, і це ще сильніше розізлило Джека. Те, що він збрехав, лише посилило лють. Цього разу на Територіях він пробув менше шести годин, але й він знав, що в машині того чоловіка смерділо, як у клітці дикої тварини. Грубі запахи старої кави і свіжого пива (між його ногами стояла відкоркована банка «Штроха»), освіжувач повітря, що звисав із дзеркала заднього виду і тхнув сухою, солодкою пудрою зі щоки трупа. Там був іще якийсь запах — темніший, мокріший…
— Жодних, — кричав він охриплим голосом. Він ляснув Вовка по другому плечу. Вовк завив, розвернувся і згорбився, наче дитина, яку б’є злий батько. Джек заходився лупцювати Вовка по спині, його зболені руки вибивали дрібні бризки води з комбінезона. Щоразу, як опускалася Джекова рука, Вовк вив. — Краще тобі до цього звикнути (Лясь!), бо наступна машина, яка тут зупиниться, буде поліційною (Лясь!), або це буде містер Морґан Слоут в нудно-зеленому «БМВ» (Лясь!), і якщо ти й далі будеш великим немовлям, ми опинимося у великому йобаному світі страждань! (Лясь!) Ти це розумієш?
Вовк промовчав. Стояв, зігнувшись під дощем, спиною до Джека й тремтів. Ридав. Джек відчув, як до рота підступив клубок, відчув, як очі стали пекти і щипати. Його лють від цього тільки зросла. Якась жахлива частинка його понад усе в світі хотіла, щоб він зробив боляче собі, і він знав, що найкращий спосіб для цього — завдавати болю Вовку.
— Обернися!
Вовк повернувся. З брудно-коричневих очей за круглими окулярами котилися сльози. З носа звисали шмарклі.
— Ти розумієш мене?
— Так, — простогнав Вовк. — Так, розумію, але я не можу нічого вдіяти, Джеку.
— Це ж чому? — Джек сердито дивився на нього, притиснувши кулаки до стегон. Як же в нього боліла голова!
— Бо він помирав, — тихо сказав Вовк. Джек витріщився на нього, весь гнів миттю зник.
— Джеку, хіба ти не знав? — м’яко спитав Вовк. — Вовк! Ти не можеш цього відчути?
— Ні, — хрипло видихнув Джек. Але він унюхав дещо, хіба ні? Щось, чого він ніколи раніше не відчував. Якась суміш…
Тут Джек усе зрозумів, і сили враз покинули його. Він важко бухнувся на відбійник і поглянув на Вовка.
Лайно і гнилий виноград. Ось який запах він відчув. Не зовсім саме це, але щось дуже близьке.
Лайно і гнилий виноград.
— Це найгірший запах, — сказав Вовк. — Він
