Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

* * *

Якби того дня сутінками хтось прокрався до хати із запалою, порослою мохом стріхою, якби зазирнув усередину крізь шпарини у віконницях, побачив би у скупо освітлених нутрощах білобородого старця, який зосереджено слухає оповістку дівчини з попелястим волоссям, яка сидить на колоді біля каміну. Помітив би, що дівчина говорить повільно, наче ледь добираючи слова, що нервово потирає знівечену паскудним шрамом щоку, що переплітає розповідь про свою долю довгими пасмами мовчання. Розповідь про науки, які вона отримала, всі з яких, окрім єдиної, виявилися брехливими і баламутними. Про обітниці, які їй дали і яких не дотримали. Розповідь про те, як призначення, у яке наказано було їй вірити, підло зрадило її й вивело з дитинства. Про те, як за кожним разом, коли вона починала вірити, падали на неї поневіряння, біль, кривда й приниження. Про те, як ті, кому вона довіряла й кого любила, зрадили й не прийшли на допомогу, коли вона страждала, коли загрожували їй зганьблення, мука й смерть. Розповідь про ідеали, яким наказували їй бути вірною і які підвели, зрадили, покинули її тоді, коли вона їх потребувала, доводячи, що малого вони були варті. Про те, як допомогу, дружбу — й кохання — знайшла вона нарешті серед тих, у яких, здавалося б, не належало шукати ані допомоги, ані дружби. Не згадуючи вже про кохання.

Але ніхто того не міг побачити чи тим більше почути. Хата із запалою, порослою мохом стріхою була добре схована серед туманів, на мочарах, куди ніхто не відважувався заходити.

Вступаючи у вік дозрівання, молода дівчина починає пробувати нишпорити по галузях життя, попередньо їй недоступних, що у казках символізує входження до таємничої вежі й пошук прихованої там кімнати. Дівчина піднімається на верх вежі, ступаючи крученими сходами — сходи у снах є символами еротичного почуття. Заборонена кімната, отой малий, замкнений на ключ покій, символізує вагіну; повертання ключа у замку є символом сексуального акту.

Бруно Беттельгейм. The Uses of Enchantment: The Meaning and Importance of Fairy Tales

Розділ 2

Західний вітер приніс нічну грозу.

Чорно-синє небо розкололося вздовж лінії блискавки, вибухнуло протяглим лоскотом грому. Раптовий дощ ударив у пилюку краплями густими, наче масло, зашумів по дахах, розмазав бруд на міхурах, що затягували вікна. Але сильний вітер швидко відігнав зливу, відніс грозу кудись інде, далеко, за палаючий від блискавок горизонт.

І тоді розгавкалися собаки. Застукотіли копита, забряжчала зброя. Дикий галас і свист поставив заспаним селянам дибки волосся, вони зривалися у страху з лежанок, підпирали палицями двері й віконниці. Спітнілі долоні стискалися на держаках сокир, на вилах. Стискалися міцно. Але безсило.

Жах, жах летить крізь село. Втікачі чи гонитва? Шалені й жорстокі від люті чи зі страху? Пролетять, не стримавши коней? Чи за мить ніч запалає вогнями запалених стріх?

Тихо, тихо, діти…

Мамо, чи це демони? Чи це Дике Полювання? Змори, родом з пекла? Мамо, мамо!

Тихо, тихо, діти. То не демони, не дияволи…

Гірше.

То люди.

Собаки гавкали. Дув вихор. Іржали коні, били підкови.

Крізь ніч і крізь село летіло гуляйполе.

* * *

Готспорн в’їхав на пагорб, стримав і розвернув коня. Був він обачним і обережним, не полюбляв ризику, особливо тоді, коли пильність нічого не коштувала. Не поспішав з’їжджати униз, до річки, до поштової станції. Волів спершу роззирнутися.

Перед станцією не було коней чи запряжок, стояв там лише поодинокий фургончик, запряжений парою мулів. На плахті виднівся напис, якого Готспорн не міг прочитати здалеку. Але небезпекою не пахло. Готспорн умів відчувати небезпеку. Був професіоналом.

Він з’їхав на геть захаращений кущами та лозою берег, рішуче загнав коня у річку, перейшов ту галопом убрід, серед крапель води, що злітали вище сідла. Качки, які баблялися коло берега, втекли з голосним кряканням.

Готспорн підігнав коня, через розгороджений пліт в’їхав на подвір’я станції. Зараз уже міг прочитати напис на плахті фургону, який виголошував: «Майстер Альмавера, Артист Татуажу». Кожне слово у напису було вимальоване іншим кольором, а починалися вони із занадто великих, оздоблених ілюмінованих літер. А на скрині возу, вище правого переднього колеса, помітна була вимальована пурпуровою фарбою невелика роздвоєна стріла.

— З коня! — почув він з-за спини. — На землю і живо! Руки подалі від руків’я!

Вони підійшли й оточили його безшелесно: праворуч Ассе, у чорній шкіряній куртці, шитій сріблом, зліва — Фалька у зеленому замшевому кубрачку й береті з пір’ячком. Готспорн стягнув каптур і заслону з обличчя.

— Ха! — Ассе опустив меч. — То ви, Готспорне. Упізнав би, але мене отой чорний коник збив з пантелику!

— Але ж кобилка добра, — із захватом сказала Фалька, зсуваючи берет на вухо. — Чорна, наче вугіль лискуча, ані волосинки світлішої. А зграбна! Ех, вродливиця!

— Ага, трапляються такі за неповні сто флоренів, — недбало усміхнувся Готспорн. — Де Ґіселер? Усередині?

Ассе кивнув. Фалька, дивлячись на кобилку, наче зачарована, поплескала ту по шиї.

— Як бігла через воду, — підвела дівчина на Готспорна великі зелені очі, — то була наче справжнісінька кельпі! Якби з моря випірнула, а не з річки, то я б і не повірила, що це не справжня кельпі.

— А панна Фалька колись бачила справжніх кельпі?

— На картинці. — Дівчина раптом спохмурніла. — Досить про те говорити. Йдіть усередину. Ґіселер чекає.

* * *

Біля вікна, крізь яке вливалося трохи світла, стояв стіл. На столі напівлежала Містле, спершись на лікті, від пояса униз гола, не маючи на собі нічого, окрім чорних панчіх. Між її нескромно розставленими ногами схилявся худорлявий довговолосий єгомосць у бурому халаті. Не міг то бути ніхто інший, як майстер Альмавера, артист татуажу, бо ж власне був зайнятий виколюванням на стегні Містле кольорової картинки.

— Іди-но ближче, Готспорне, — запросив Ґіселер, відсуваючи табурет від дальнього столу, за яким сидів разом із Іскрою, Кайлі й Рефом. Двоє останніх, як й Ассе, одягнені були у чорну телячу шкіру, всіяну пряжечками, заклепками, ланцюжками й іншими різноманітними оздобами зі срібла.

Якийсь ремісник, подумав Готспорн, повинен був добряче на них заробити. Щури, як приходило до них бажання привдягнутися, платили кравцям, шевцям і римарям воістину по-королівськи. Зрозуміло, вони також ніколи не були проти, аби просто обдерти з жертви