Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— Ти, як бачу, знайшов наше повідомлення у руїнах старої станції? — потягнувся Ґіселер. — Ха, що я там кажу, інакше б тебе тут не було. Ти навіть зашвидко дістався, мушу визнати.
— Бо кобилка добра, — втрутилася Фалька. — Закладуся, що вона ще й швидка.
— Ваше повідомлення я знайшов. — Готспорн не зводив з Ґіселера очей. — А що з моїм? Дісталося до тебе?
— Дісталося… — зробив паузу отаман Щурів. — Але… Ну, коротко кажучи… Не було тоді часу. А потім ми упилися і треба було трохи відкласти. А тоді інша дорога нам випала…
Сучий шмаркач, подумав Готспорн.
— Говорячи коротко, доручення ти не виконав?
— Виходить, ні. Вибач, Готспорне. Не було як… Але наступним разом — хо-хо! Обов’язково!
— Обов’язково! — із пафосом підтвердив Кейлі, хоча ніхто не просив, аби він підтверджував.
Сучі, безвідповідальні шмаркачі. Напилися. А пізніше інша їм дорога випала. До кравців по оздоблені лахи, вірно ж?
— Вип’єш?
— Дякую, ні.
— А може, чогось скуштуєш? — Ґіселер вказав на оздоблену лаковану коробочку, що стояла поміж кубків та глечиків.
Готспорн уже знав, чому в очах Щурів жеврів такий дивний блиск, чому рухи їхні були такими нервовими й швидкими.
— Першосортна пилючка, — запевнив Ґіселер. — Не візьмеш і крихти?
— Дякую, ні. — Готспорн промовисто глянув на плями крові й слід на сухому очереті, що вів до комори, чітко вказуючи, куди поволокли труп. Ґіселер зауважив той погляд.
Іскра хрипко розсміялася. Відразу було добре видно: вона добряче піднесена наркотиком.
— Один пахолок крутія із себе думав строїти, — пирхнув. — Тож Іскра його мусила полаяти.
— Я його аж так полаяла, що він кров’ю захлиснувся, — похвалилася. — І тоді інші враз спокірнішали. Це зветься терор!
Як завжди, була вона обвішана клейнодами, діамантову сережку мала навіть у ніздрі. Не носила шкіру, але вишневий її каптанчик із парчевим узором був настільки славетним, що став останнім писком моди серед золотої молоді з Турну. Як і шовкова хустка, якою обвивав голову Ґіселер. Готспорн уже чув навіть про дівчат, що стриглися «під Містле».
— То зветься терор, — повторив він задумливо, все дивлячись на кривавий патьок на підлозі. — А господар заїзду? Його дружина? Син?
— Ні-ні, — скривився Ґіселер. — Вважаєш, що ми усіх зарубали? Та де там. У сараї їх зачинили, на деякий час. Тепер заїзд, як бачиш, наш.
Кейлі голосно прополоскав рота вином, виплюнув на підлогу. Маленькою ложечкою набрав у шкатулці трошки фісштеху, обережно насипав його на послинену пучку вказівного пальця і втер наркотик собі у ясна. Віддав коробочку Фальці, яка повторила ритуал і передала фісштех Рефу. Нільфгардець відмовився, зайнятий переглядом каталогу кольорових татуювань, віддав коробочку Іскрі. Ельфійка передала наркотик Ґіселеру, не вживаючи.
— Терор! — гарикнула, мружачи блискучі очі й шморгаючи носом. — Станцію ми під терором маємо! Імператор Емгир тримає так увесь світ, а ми тільки оцю халупу. Але принципи ті самі!
— Ай, сука! — крикнула від столу Містле. — Дивися, що жагаєш! Зроби мені ще раз так, то я тобі жагну! Так, що навиліт пройде!
Щури — окрім Фальки й Ґіселера — рикнули сміхом.
— Хочеш бути красивою, то треба терпіти! — крикнула Іскра.
— Коли її, майстре, коли, — додав Кейлі. — Вона між ногами загартована!
Фалька вилаялася паскудно й кинула в нього кубком. Кейлі ухилився, Щури знову рикнули сміхом.
— Виходить, — Готспорн вирішив покласти край веселощам, — ви заїзд під терором тримаєте. А навіщо? Не враховуючи задоволення, яке з тероризування випливає?
— Ми тута, — відказав Ґіселер, втираючи собі фісштах у ясна, — на чатах лежимо. Як хто тут встане, аби коней змінити чи перепочити, то ми його обдираймо. Тут вигідніше, ніж де на перехрестях чи у хащах біля гостинця. Чи ж бо, як ото Іскра тільки-но сказала, принципи ті самі.
— Але нині, від світанку, токо отой оно нам попався, — втрутився Реф, вказуючи на майстра Альмаверу, що майже з головою сховався між стегнами Містле. — Голий-босий, як будь-який митець, не було його з чого грабувати, тож ми його з майстерності грабуємо. Киньте оком, який він на малюнки вмілий.
Відкрив передпліччя і показав татуювання — голу жінку, яка рухала сідницями, коли він стискував кулак. Кейлі також похвалився — навколо його руки, вище всіяного шипами браслету, звивався зелений змій із розкритою пащею і багровим роздвоєним язиком.
— Елегантна річ, — байдуже промовив Готспорн. — І корисна при упізнаванні трупів. Але ж грабунок вам не дуже вдався, дорогі Щури. Доведеться вам митцю за його мистецтво заплатити. Не було коли вас попередити: вже сім днів як, від першого вересня, знаком є роздвоєна пурпурова стріла. А він таку має намальовану на возі.
Реф вилаявся, Кейлі засміявся. Ґіселер байдуже махнув рукою.
— Ну що ж. Як треба, то заплатиться йому за його голки та фарби. Пурпурова стріла, кажеш? Запам’ятаємо. Якщо до ранку сюди ще якісь зі стрілами під’їдуть, не буде їм кривди.
— Маєте намір тут до ранку стирчати? — трохи навмисне здивувався Готспорн. — Безрозсудно, Щури. Ризиковано й небезпечно!
— Як-як?
— Ризиковано й небезпечно.
Ґіселер стенув плечима, Іскра пирхнула й вишмаркалася на підлогу. Реф, Кейлі й Фалька дивилися на купця так, наче він оце тільки заявив їм, що сонце занурилося у річку й треба швидко його виловити, бо раки общипають. Готспорн зрозумів, що оце зараз він волав до розуму шалених шмаркачів. Що застерігав від ризику й небезпеки фанфаронів, повних дурної бравурності, — тих, кому поняття ці цілком чужі.
— Погоня за вами йде, Щури.
— Ну й що з того?
Готспорн зітхнув.
Розмову перервала Містле, яка підійшла до них, не завдаючи собі клопоту вдягнутися. Поставила ногу на лавку й, крутячи стегнами, продемонструвала всім справу рук майстра Альмавери: кармазинову троянду на зеленому стеблі із двома листками, розміщену на стегні — одразу біля пахвини.
— Га? — запитала, стаючи руки в боки. Її браслети, що сягали майже ліктів, блиснули діамантово. — Що скажете?
— Краса, — пирхнув Кейлі, відгортаючи з чола волосся.
Готспорн помітив, що Щур носив сережки у проколотих вушних раковинах. Без сумніву, скоро сережки такі стануть — як і набита металом шкіра — модними серед золотої молоді у Турні й у
