Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— Без розрахунку і надії на користь, — закінчив він із посмішкою. — Так-так, знаю, бувала з мене людина, хтозна, чи не відаю я світ настільки ж добре, як ти, Цірі. Поранені дівчата, як відомо, позбуваються усього, що має хоч якусь вартість. А поки є вони непритомними чи занадто слабкими, щоб чинити опір, інші звичайно потурають своїм почуттям та бажанням — і нерідко у збочений та неприродний спосіб. Вірно ж?
— Ніщо не таке, яким воно виглядає, — відповіла Цірі, знову заливаючись рум’янцем.
— Наскільки ж справедливе зауваження. — Він кинув наступну шкірку на відповідну купку. — І наскільки ж безжально воно підводить нас до думки, що ми, Цірі, не відаємо одне про одного нічого. Знаємо тільки зовнішні образи, а вони дурять.
Він почекав хвилинку, але Цірі не поспішала говорити хоча б щось.
— Хоча обом нам вдалося провести щось начебто вступного дізнання, ми й надалі не відаємо одне про одного нічого. Я не знаю, хто ти є, ти не знаєш, хто є я…
Цього разу він чекав із розрахунком. Вона дивилася на нього, а в очах її таїлося запитання, якого він очікував. Щось дивне блиснуло в її очах, коли вона те запитання поставила.
— Хто розпочне?
* * *
Якби сутінками хтось прокрався до хати із запалою, порослою мохом стріхою, якби зазирнув усередину, у світлі вогню і жару побачив би сивобородого старця, схиленого над купою шкір. Побачив би також дівчину з попелястим волоссям і паскудним шрамом на щоці, шрамом, що аж ніяк не пасував до великих, наче у дитини, зелених очиськ.
Але ніхто не міг того побачити. Хата стояла серед очерету, на мочарах, куди ніхто не наважувався заходити.
* * *
— Звуся Висоготою із Корво. Був я лікарем. Хірургом. Був алхіміком. Був дослідником, істориком, філософом, етиком. Був професором в Оксенфуртській академії. Мусив я звідти втікати після опублікування одного трактату, який визнаний був безбожним, за що тоді, п’ятдесят років тому, загрожувала смертна кара. Я мусив емігрувати. Моя дружина емігрувати не схотіла, тож кинула мене. А я зупинився лише на півдні, у Нільфгардській імперії. Урешті став викладачем етики в Імперській академії у Кастель Граупьяні, й посаду ту плекав я майже десять років. Але й звідти мусив я втікати після публікації одного трактату… До речі, твір той говорив про тоталітарну владу й про агресивний характер загарбницьких воєн, але офіційно творові й мені закидали метафізичний містицизм і клерикальну схизму. Визнано було, що діяв я за підказкою експансивних і ревізіоністських жрецьких угруповань, які по-справжньому правлять королівствами нордлінгів. Досить забавно у світлі першого мого смертного вироку за атеїзм, виданий двадцять років перед тим! Зрештою, воно було так, що на Півночі експансивні жерці давно вже пішли у забуття, але у Нільфгарді того до відома не брали. Поєднання містицизму й забобонів із політикою переслідували й суворо карали.
Нині, оцінюючи з перспективи років, думаю, що, якби я підкорився і покаявся, може, уся справа б розвалилася й імператор обмежився б немилістю, без того, аби скористатися засобами надто різкими. Але я був розчарований. Упевнений у своїй правоті, яку я вважав позачасовою і вищою відносно будь-якої влади чи політики. Відчував я себе скривдженим, скривдженим несправедливо. Тиранічно. Тож я налагодив активні контакти із дисидентами, таємними борцями із тираном. Не встиг я й озирнутися, як сидів разом із дисидентами у ямі, а дехто з них, коли продемонстрували їм знаряддя катування, вказали на мене як на головного ідеолога руху.
Імператор скористався правом помилування, але ж я був засуджений на баніцію… під загрозою миттєвої смертельної кари в разі повернення на імператорські землі.
Тоді я образився на весь світ, на королівства, імперії й університети, на дисидентів, урядників, юристів. На колег і друзів, які, мов за дотиком чарівної палички, ними бути перестали. На другу дружину, яка, подібно до першої, вважала, що проблеми чоловіка — гідний привід для розлучення. На дітей, які від мене відреклися. Став я пустельником. Тут, в Еббінґу, на болотах Переплуту. Перейняв я садибу у спадок від одного ереміта, із яким колись вдалося мені познайомитися. Але зла доля хотіла, аби Нільфгард анексував Еббінґ, і я, ні з того ні з сього, знову опинився в Імперії. Не маю я вже ані бажання, ані сил для подальших мандрів, тому мушу тут критися. Імператорські вироки не мають строку давнини, навіть у ситуації, коли імператор, який їх видав, давно мертвий, а нинішній імператор не має приводів пригадувати минулого добрим словом і поділяти його погляди. Смертельний вирок залишається у силі. Такі вже право й звичай у Нільфгарді. Вироки за державну зраду не мають строку давнини й не підпадають під амністію, яку кожен імператор оголошує при коронації. Коли новий імператор вступає на трон, амністуються усі, кого попередник його засудив… за винятком винних у державній зраді. Не має значення, хто править у Нільфгарді: якщо вийде назовні, що я живий і порушив вирок баніції, перебуваючи на імперській території, моя голова скотиться з ешафоту.
Тож як бачиш, Цірі, ми в цілком подібній ситуації.
* * *
— Що то — етика? Я знала, але забула.
— Наука про мораль. Про правила вчинків звичаєвих, шляхетних, поштивих і чемних. Про висоти добра, куди душу людську виносять справедливість і моральність. І про безодню зла, у які скидає неморальність і непоштивість…
— Висоти добра! — пирхнула вона. — Справедливість! Моральність! Не сміши мене, бо шрам на писку розійдеться. Мав ти щастя, що не вистежували тебе мисливці за нагородами, такі як Бонгарт. Побачив би ти тоді, що воно, оті безодні зла. Етика? Лайна варта ота твоя етика, Висогото із Корво. То не злих і непоштивих скидає на дно, ні! О, ні! То злі, але рішучі скидають туди таких, хто моральний, поштивий і шляхетний, але не здатний на чини, хто вагається або сповнений каяття.
— Дякую за науку, — насмішкувато сказав він. — Вірю, що нехай би я й увесь вік прожив, усе ж ніколи не пізно чомусь навчитися. Воістину, завжди варто послухати осіб зрілих, бувалих і досвідчених.
— А смійся собі, смійся, — шарпнула вона головою. — Поки можеш. Бо зараз моя черга. Зараз я розважу тебе оповісткою. Оповім тобі, як воно було зі мною. А як скінчу, то побачимо,
