Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Террі Гудкайнд

— Люди починають питати про Річарда.

Ніккі насупилася. — Питати про Річарда? Що ти маєш на увазі? Як питати?

— Поширилися чутки про те, що він виїхав. Люди думають, що він кинув і їх, і нашу справу, в гонитві за фантомом. Вони запитують, чи повинні вони йти за такою людиною. Деякі кажуть, що він… що він став божевільний або щось на зразок того. Що мені сказати їм?

Ніккі глибоко зітхнула, збираючись з думками. Саме цього вона і боялася. Це була одна з найважливіших причин, по якій він не повинен був виїжджати. Особливо в такий час, прямо перед атакою.

— Нагадай їм, — сказала вона, нахилившись до нього, — що лорд Рал чарівник, а чарівники можуть бачити приховані, віддалені загрози — те, що звичайним людям не доступно. Чарівники не пояснюють своїх дій людям.

На лорда Рала покладено безліч обов'язків всюди. Якщо люди тут бажають жити вільними, жити своїм власним життям, так, як їм хочеться, вони повинні вибрати це заради самих себе. Вони повинні вірити, що Річард, як лорд Рал і як чарівник, робить все можливе для успіху нашої спільної справи.

— І ти віриш цьому? — Запитав коваль.

— Ні. Але тут є різниця. Я буду слідувати тим ідеалам, який він мені показав, одночасно намагаючись повернути Річарда до здорового глузду. Ці дві речі цілком сумісні. Але люди повинні вірити у свого лідера. Якщо вони вирішать, що він божевільний, то вони в страху відступлять і здадуться. Зараз ми не можемо собі дозволити такий ризик.

Знаходиться Річард в здоровому глузді чи ні, це не міняє важливості нашої справи. Істина є істина. З Річардом або без Річарда.

— Війська, які йдуть, щоб убити нас, реальні. Якщо вони переможуть, ті кому вдасться вижити будуть знову поневолені під ярмом Імперського Ордена. Чи живий Річард чи мертвий, чи божевільний чи ні, це не змінить даного факту.

Віктор кивнув, склавши руки.

Ніккі завела ногу назад, надавивши п'ятою в бік Сайдина, змушуючи його підійти ближче до підвищення. Вона повернулася спиною до коваля, який стояв наодній висоті з нею. — Стягніть моє плаття до талії, і пошвидше — сонце скоро буде сідати.

Іцхак відвернувся, хитаючи головою.

Віктор коливався мить, потім покірно зітхнув і зробив те, про що вона просила.

— Добре. Іцхак, поїхали. Йди вперед. — Вона озирнулася на Віктора. — Я приведу тобі ворога, що переслідує призахідне сонце.

— Що мені сказати людям? — Запитав Віктор.

Ніккі сховалася за холодної личиною, яку вона використовувала все своє життя. За холодним спокоєм Пані Смерті.

— Скажи, нехай думають про щось похмуре й жорстоке.

Перший раз за весь час, заклопотане обличчя Віктора скривилося в похмурій усмішці.

Кавалеристи на величезних бойових конях дивилися на Ніккі зверху вниз, поки Іцхак вів її коня до невеликого квадратного майданчика біля східної околиці міста. Її жеребець, Сайдин, здавався поруч з цими величезними тваринами зовсім маленьким. Броньовані пластини, що прикривають голову, надавали коням загрозливий вигляд. Це були військові коні і броня захищала їх від ворожих стріл під час атаки. Вони рили копитами землю і фиркали, на знак презирства до невеликої конячцки, що наближалася до них. Коли зуби одного з коней несподівано брязнули зовсім поруч, Сайдин злегка позадкував але не сахнувся вбік.

Якщо коні й виглядали страшними звірами, їх вершники безумовно були їх повноправними господарями. Озброєні до зубів, одягнені в чорну шкіряну броню і кольчуги, вони виглядали не просто жорстокими, вони були набагато більш страхітливими, ніж будь-який з захисників міста. Ніккі знала, чому саме їх відібрали для цієї місії — Орден часто використовував такі способи, щоб вселяти жах у серця ворогів.

Через темні вікна, розкриті двері, з вузьких вуличок і тіней люди, що намагалися лишатися непомітними, спостерігали, як передають солдатам жінку зі зв'язаними руками і оголену до талії. Ніккі зважилася на цю поїздку тільки тому, що хотіла якнайшвидше покінчити з цією справою і відправитися до Річарда. Тільки це мало значення. Яка різниця — дивляться на неї чи ні? В руках солдатні Ордена її чекає щось набагато гірше.

— Я — помічник мера, — вимовив Іцхак раболіпним тоном, звертаючись до міцно складеного воїна, що сидів на коричневому мерині з бичачою шиєю. Товстий кінець жердини з білим прапором упирався в сідло між його ногами, утримуваний на середині довжини м'ясистим кулаком. Людина мовчки чекала на продовження. — Він послав мене передати цю жінку, його дружину… у подарунок великому Кроносу, щоб висловити наше щире бажання догодити йому.

Солдат, офіцер середньої руки, осміхнувся, навмисно затримавши довгий погляд на грудях Ніккі. На його широкому поясі висіло кілька ножів, ціп, короткий меч і плоска сокира у формі півмісяця. Кольчуга та металеві кільця на ременях, що перетинали його широку грудну клітку бриніли, коли його кінь переступала з ноги на ногу. Вона не була повністю впевнена, що ніколи раніше не зустрічала нікого їх цих людей, тому опустила голову, щоб приховати обличчя від солдатів, що супроводжували офіцера.

Той промовчав.

Іцхак зірвав з голови капелюха. — Будь ласка, передайте нашу мирну пропозицію…

Офіцер кинув ратище з білим прапором вниз Іцхаку. Той стрімко повернув капелюх на місце, щоб зловити рукою прапор, іншою рукою все ще міцно утримуючи поводи Сайдина. Древко виглядало важким, але за своє життя Іцхак переносив чимало вантажів, так що з цим проблеми у нього не було.

— Кронос повідомить, чи влаштувала його ваша пропозиція. — Прогарчав офіцер.

Іцхак прочистив горло, але нічого не сказав а лише мовчки ввічливо вклонився. Солдати заіржали і знову взялися розглядати оголене тіло Ніккі. Очевидно, їм подобалося виказувати свою перевагу над іншими.

У прагненні надати собі більш жорстокий вид, більшість з них просмикнули в носи, вуха і щоки металеві кільця. На погляд Ніккі вони виглядали безглуздо. У деяких на обличчях були нанесені темні татуювання, також призначені вселяти страх. Ці чоловіки