Коли впаде темрява - Стівен Кінг
Сара, єдина з її сестер, що ніколи не була заміжня, виявляється, була вдома, але нема навіть сенсу питати, чому вона не відповіла на дзвінок; Сара Бернік, колись королева диско, порається в кухні, в неї на повну потужність ввімкнуті «Віллідж Піпл», вона танцює в парі зі шваброю й виглядає, як кицька з рекламного кліпу. Вибуху в булочній вона теж не чула. Хоча її будинок ще ближче до «Золтана», ніж «Фрогер».
Енні перевіряє автовідповідач, але там у віконці НЕПРОЧИТАНІ ПОВІДОМЛЕННЯ — великий червоний нуль. Само по собі це нічого не означає, чимало людей дзвонять, не залишаючи повідомлень, проте…
Служба *69 повідомляє їй, що останній вхідний дзвінок був о восьмій сорок минулого вечора. Енні все одно набирає той номер, сподіваючись без надії, що десь поза великою залою, котра має вигляд декорації вокзалу Гранд Централ, він знайшов спосіб зарядити свій телефон. Йому може здаватися, що вони з ним балакали вчора. Або тільки кілька хвилин тому. Час тут чудернацький, казав він. Їй так часто снився цей дзвінок, що тепер він здається їй сном, але вона ніколи нікому про нього не розповідала. Ні Крегові, ні навіть власній матері, вже майже дев’яносторічній, але цілком притомній і твердо впевненій в існуванні життя після смерті.
Із кухні «Віллідж Піпл» запевняють, що нема потреби занепадати духом. Авжеж, нема, отож вона й не занепадає. Проте слухавку вона стискає дуже міцно, а номер, який вона отримала від *69, уже відгукнувся одним гудком, потім другим. Енні стоїть у вітальні, притискаючи слухавку до вуха, а вільною рукою торкаючись брошки в себе над лівою груддю, ніби цей рух може притишити тріпотіння серця під брошкою. Тоді гудки припиняються і механічний голос пропонує їй купити «Нью-Йорк Таймз» за спеціальною пільговою ціною, бо такі знижки — неповторна пропозиція.
Німий
— 1 —
Три сповідальні кабінки. Ліхтарик над середньою горить. Жодної черги. У церкві порожньо. Світло ллється крізь вікна, формуючи різнокольорові квадрати в центральному проході. Моне мало не розвернувся, щоб піти геть, але передумав. Натомість рушив до вільної кабінки і ввійшов усередину. Він причинив двері й сів, праворуч від нього відсунувся невеличкий щиток. Перед ним, пришпилений до стіни цвяшком з голубою голівкою, висів аркуш паперу. На ньому було надруковано: БО ВСІ ЗГРІШИЛИ І ПОЗБАВЛЕНІ БОЖОЇ СЛАВИ. Давно це було, проте Моне засумнівався, що така річ входить до стандартного набору. Він навіть мав сумніви, що це стосується Балтиморського катехізису.
З іншого боку отвору заговорив священик:
— Як твої справи, сину мій?
Запитання теж не здалося Моне традиційним. Та хай би так. Все одно відповісти він не зможе. Ані словом. Найкумедніше тут те, що в нього є про що розказати.
— Синку? Тебе заціпило?
Мовчання. Він мав слова, але їх було заблоковано. Як не абсурдно, в уяві Моне сплив забитий унітаз.
Тінь за фіранкою ворухнулася.
— Давно не бував?
— Так, — промовив Моне. Вже краще.
— Хочеш, щоб я тобі підказував?
— Ні, я пам’ятаю. Благословіть мене, отче, бо я грішив.
— Та ну-бо, а як давно ти сповідався?
— Не пам’ятаю. Давно. Ще малим.
— Ну, то нічого — це як їзда на велосипеді.
Знов якусь мить він не міг вимовити й слова. Поглянув на друковане гасло, пришпилене до стіни, і в горлі щось ворухнулося. Руки стискали одна одну все дужче, аж поки не стиснулись у великий кулак, який тепер хитався між його розставленими ногами.
— Сину? Час не стоїть, а до мене гості мусять прийти на обід. Мусять принести обі…
— Отче. Я, здається, сотворив жахливий гріх.
Тут уже священик замовк на якусь хвилину. Занімів, подумав Моне. Слово було білим, якщо воно взагалі було. Надрукуй його на картотечному аркуші — і воно зникне.
Коли священик знову заговорив з іншого боку фіранки, його голос звучав майже так само дружньо, проте став поважнішим.
— Про який гріх ти кажеш, сину мій?
І Моне промовив:
— Я не знаю. Ви мені повинні сказати.
— 2 —
Починався дощ, коли Моне під’їхав до північної естакади, що виводила на трасу. Його валізка лежала в багажнику, а кофри зі зразками — великі вугласті, того типу, в яких правники достачають до суду предметні докази, — лежали на задньому сидінні. Один чорний, інший коричневий. Обидва з логотипом компанії «Вольф & Сини»: великий вовк з книжкою в пащі. Моне був комівояжером. Обслуговував увесь північний куток Нової Англії. Був ранок понеділка. Вікенд позаду лежав поганий, вельми поганий. Його дружина переїхала до мотелю, і там вона, либонь, не сама. Їй загрожує в’язниця. Звісно, розгориться скандал, і тема подружньої зради в ньому звучатиме не найголосніше.
На лацкані піджака в нього сяяв круглий значок з написом: СПИТАЙТЕ В МЕНЕ ПРО ОСІННІЙ СПИСОК БЕСТСЕЛЕРІВ УСІХ ЧАСІВ!!
Обіч в’їзду на естакаду стояла людина. З наближенням Моне чоловік у виношеному одязі підняв картонку з написом; дощ дужчав. Між його взутими у брудні кросівки ногами лежав обшарпаний наплічник. Застібка-липучка на одному з черевиків відхилилася і стирчала вгору, мов висолоплений язик. На автостопнику не було капелюха, не кажучи вже про парасолю.
Спершу Моне роздивився на тому його плакаті тільки грубо намальовані червоні губи, діагонально перекреслені чорним мазком. Під’їхавши ближче, він прочитав слова над перекресленим ротом: Я НІМИЙ! А нижче за перекреслений рот: ХТО МЕНЕ ПІДВЕЗЕ???
Моне ввімкнув сигнал повороту. Автостопник обернув плакат іншим боком. На цьому боці було вухо, намальоване так само груба і знову ж таки перекреслене. Над вухом напис: Я ГЛУХИЙ! А під ним: ПРОШУ, ПІДВЕЗІТЬ!!!
Сівши за кермо шістнадцятилітнім, Моне відтоді наїздив мільйони миль, більшість із них за ті десятки років, що працював на «Вольф & Сини», продаючи один список бестселерів за іншим, і за весь цей час жодного разу не брав до себе в машину попутника. Сьогодні він, не розмірковуючи, повернув і зупинився перед в’їздом на естакаду. Звисаючий з люстерка заднього виду медальйон святого Христофора ще хитався вперед-назад, а він уже натиснув кнопку на дверцятах, розблоковуючи замок. Сьогодні, гадав він, йому нема чого втрачати.
Автостопник шмигнув до машини, поставивши обшарпаний рюкзак між брудними й мокрими кросівками. Моне поглянув, подумав, що від нього мусить тхнути,
