Коли впаде темрява - Стівен Кінг

Хлопець МакКормак, про якого він згадав, це, певне, син їхнього доморядника у Вермонті… От тільки дім той вони продали ще десять років тому, і тому хлопцю зараз уже, либонь, за двадцять. А булочна? Вона здогадується, що він має на увазі «У Золтана»[70], але який стосу…

Біп.

— Деякі люди тут, мені здається, були на землі. Їм важче, бо вони не розуміють, як сюди потрапили. І пілот не перестає кричати. Чи, може, він другий пілот. Мені здається, він тут ще затримається. Він просто усюди вештається. Він дуже схвильований.

Біпікання звучать частіше, майже підряд.

— Я мушу йти, Енні. Я не можу тут залишатися, та й телефон ось-ось здохне назавжди. — Знову він бурмоче тим голосом, ніби сам до себе (неможливо повірити, що від сьогодні вона ніколи його більше не почує; неможливо не повірити). — А було б дуже просто, всього лише… та годі, не звертай уваги. Я кохаю тебе, серце моє.

— Зачекай. Не йди!

— Я подз…

— Я тебе теж кохаю! Не йди!

Але він уже пішов. У вусі в неї залишилася тільки чорна тиша.

Вона так і сидить там ще хвилину, або й довше, з мертвим телефоном біля вуха, а потім кладе слухавку. Зв’язок з тим світом перервано. Піднявши слухавку знову, вона чує абсолютно нормальний тон перед набором і врешті натискає «зірочку шістдесят дев’ять». За даними робота, котрий відповідає їй, останній вхідний дзвінок був о дев’ятій ранку. Вона знає, від кого: телефонувала її сестра Нелл з Нью-Мексико. Нелл подзвонила Енні, щоб попередити, що її рейс відкладено і тому вона прилетить тільки сьогодні ввечері. Нелл наказала їй триматися. Усі родичі, що далеко мешкають, — Джеймсові та її — вже злетілись. Вочевидь, вони відчувають, що Джеймс вичерпав усі родинні Відмовки, принаймні на якийсь час.

Нема даних про вхідний дзвінок — вона кидає погляд на годинник біля ліжка і бачить, що зараз на ньому 15:17 — приблизно о третій десять третього дня її вдівства.

Хтось коротко стукає у двері, і лунає голос її брата:

— Енні? Енні?

— Одягаюсь, — гукає вона у відповідь. Голос звучить так, ніби вона щойно плакала, але, на жаль, нікому в цім будинку це не здасться дивним. — Прошу приватності!

— З тобою все гаразд? — питає він крізь двері. — Нам почулося, ти з кимось балакаєш. А Еллі каже, що чула, як ти комусь ніби телефонувала.

— Зі мною все в порядку! — гукає вона, а сама знову витирає лице рушником. — За хвилину буду внизу!

— О’кей. Не поспішай. — Пауза. — Ми тут заради тебе. — Він почалапав геть.

— Біп, — шепоче вона і затуляє собі рота рукою, щоб приглушити сміх, емоцію, ще складнішу за журбу, яка, проте, виражає себе єдиним доступним її способом. — Біп, біп, біп, біп, біп. — Вона падає спиною на ліжко, сміючись, а над складеними ківшиком руками блищать її очі, великі й вимиті слізьми, котрі виливаються на щоки і стікають їй до вух.

— Біп-біп-пі-пі.

Вона ще деякий час сміється, потім одягається і сходить донизу, до родичів, котрі прибули розділити з нею її журбу. Тільки їхні почуття відрізняються від її, бо нікому з них він не телефонував. Він подзвонив їй. На краще це чи навпаки, але він подзвонив їй.

Восени того року, коли почорнілі руїни житлового дому, куди врізався гинучий літак, усе ще залишалися відгородженими від решти світу жовтими поліцейськими стрічками (хоча всередині вже побували любителі графіті і хтось із них залишив там зроблений аерозолем напис КРИХКІ ТВАРІ СТОП ТУТ), Енні отримує розсилку з тих, що ними комп’ютерні маніяки люблять засипати широкі кола своїх знайомих. Цього разу мейл надходить від Герти Фішер, міської бібліотекарки у Тилтоні, штат Вермонт. Коли Енні з Джеймсом жили там улітку, Енні часто працювала волонтеркою в бібліотеці, і, хоча обидві жінки ніколи особливо не товаришували, Герта, однак, відтоді тримає адресу Енні у своєму щокварталу поновлюваному списку розсилок. Звичайно її інформації не вельми цікаві, але в цьому бюлетені серед оголошень про весілля, похорони і творчі перемоги членів «4-Н» Енні потрапляє на очі новина, від якої їй перехоплює подих. Джейсон МакКормак, син старого Г’юї МакКормака, випадково загинув на День праці. Прочищаючи ринви й риштаки на даху якогось літнього котеджу, він упав і скрутив собі в’язи.

— Він просто заміняв свого батька, який, якщо ви, можливо, пам’ятаєте, позаминулого року пережив інсульт, — писала Герта перед тим, як перейти до повідомлення про те, що під час традиційного бібліотечного ярмарку на галявині в останній день літа дуже дощило і як це їх засмутило.

Герта не повідомляє деталей у своєму тристорінковому бюлетені, але Енні гадає, що Джейсон упав з даху того котеджу, що колись належав саме їм. Фактично вона певна цього.

Через п’ять років після смерті її чоловіка (і смерті Джейсона МакКормака невдовзі по тому) Енні виходить заміж. І хоча вони переїздять жити до Бока Ретона, вона часто відвідує старі місця. Крег, її новий чоловік, ще не справжній пенсіонер, тому в бізнесових справах кожні три-чотири місяці буває в Нью-Йорку. І Енні з ним майже завжди, бо у Брукліні, і на Лонг Айленді також, живуть її рідні. З якими, як їй часто здається, нема про що говорити. Але вона любить їх з тією запеклою пристрасністю, котра, схоже, так вона гадає, притаманна людям під шістдесят і старшим. Вона ніколи не забуває, як вони всі з’їхалися її втішати, коли розбився літак Джеймса, і робили це зі щирою самовідданістю. Отож-то вона сама й приземлилася тоді м’яко.

У Нью-Йорк вони з Крегом літають. Щодо цього вона ніколи не відчуває тривоги, але, буваючи вдома, вона припинила ходити до сімейної булочної Золтана по неділях, хоча спеченими там бубликами з родзинками — вона не має жодного сумніву щодо цього — пригощають у райській приймальні. Натомість вона ходить до «Фрогера». Вона якраз тут, купує пончики (пончики принаймні пристойні), коли чує вибух. Вона чує його ясно, хоча «Золтан» за одинадцять блоків звідси. Вибух скрапленого газу. Четверо загиблих, у тому числі жінка, яка завжди вручала Енні бублики, прикривши їх зверху, примовляючи при цьому: «Отак і несіть додому, щоб не втратили свіжість».

Люди стоять на хідниках, тримаючи над очима долоні дашком, дивляться у східний бік, звідки прилетів звук вибуху, там здіймається чорний дим. Енні, не дивлячись, поспішає повз них. Вона не бажає бачити плюмаж диму, що підноситься після великого гуркоту; вона і