Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

Річард був справжнім Шукачем і спадкоємцем сили меча, створеного чарівниками під час великої війни. Меч повинен був бути при ньому. Він зобов'язаний зберігати меч.

Тим часом вони звернули з стежки, що веде на схід, і рушили в південно-східному напрямку. Річард знав цей шлях. На наступний день стежка перетне село і перетвориться на вузьку дорогу. Очевидно, Ніккі цей шлях теж був знайомий.

Ближче до вечора вони поїхали вздовж північного берега досить великого озера. На воді дрейфувала зграйка чайок. Чайки в цих місцях траплялися не часто, але й особливою рідкістю теж не вважалися. Річард згадав морських птахів, яких бачив у Старому світі. Море зачарувало його.

На далекому березі Річард помітив двох рибалок. На тій стороні озера йшла широка стежка, протоптана багатьма поколіннями жителів сільця південніше озера, що приходили сюди порибалити.

Рибалки, що сиділи на широкому кам'яному виступі, привітно помахали подорожнім. У цих місцях вершники — явище рідкісне. Річард з Ніккі були занадто далеко, щоб рибалки могли їх як слід розгледіти. Швидше за все вони порахували їх парою трапперів.

Ніккі недбало помахала у відповідь, ніби кажучи: «Щасти риболовлі. Шкода, що не можемо приєднатися».

Вони звернули і зникли з поля зору рибалок. Річард відкинув з чола вологе волосся, дослухаючись до тихого плескоту хвиль. Минувши озеро, вони в'іхали в ліс. Стежка йшла вгору по горбатому схилу. Ніккі насунула капюшон, щоб прикритися від дрібного дощу і крапель, що сипалися з гілок дерев. На ліс опустилася сіра імла.

Річард дуже боявся при помилці погубити Келен. Прийшов нарешті час задавати питання.

— Що ти хочеш, щоб я говорив, коли ми зустрінемо кого-небудь? Навряд чи ти жадаєш, щоб я повідомляв кожному зустрічному, що ти сестра Тьми, що захопила жертву. Чи може ти хочеш, щоб я зображав німого?

Ніккі скоса глянула на нього.

— Для всіх ти будеш моїм чоловіком, — не вагаючись повідомила вона. — І я чекаю від тебе, щоб ти тримався цієї версії за будь-яких обставин. Віднині і надалі, щоб не трапилося, ти — мій чоловік, я — твоя дружина.

Річард зціпив руку на поводу.

— У мене є дружина. І ти — не вона. Я не стану прикидатися, що ти моя дружина.

Ніккі, погойдуючись у сідлі, зовні залишилася зовсім байдужою. Вона підняла голову і подивилася на темніюче небо.

Тут, у низинах, було ще занадто тепло для снігу. Однак крізь рідкі просвіти в хмарах Річард бачив гори, затягнуті щільною білою пеленою. Келен напевно зараз в теплі, затишку — і нікуди не їде.

— Як по-твоєму, ти зможеш відшукати для нас ще одне таке дерево-укриття? — Запитала Ніккі. — Де буде сухо, як минулої ночі? Мені б дуже хотілося посидіти в теплі і сухості.

— Так.

— Відмінно. Нам треба поговорити.

Коли Річард спішився біля знайденої притулок-сосни, Ніккі взяла поводи його коня. Прив'язуючи тварин до товстих гілок вільхи, вона спиною відчувала його убивчий погляд. Зголоднілі коні тут же почали жувати траву. Не кажучи ні слова, Річард почав збирати хмиз.

Ніккі поволі, краєм ока спостерігала за ним. Він був в точності таким, як вона його пам'ятала. Але тепер, з їхньої останньої зустрічі, зросла випромінювана ним владність. Перш Ніккі іноді дозволяла собі вважати його хлопчиком. Тепер — ні.

Тепер це могутній дикий жеребець, спійманий в ним же самим створений загін. Ніккі трималася на відстані, дозволяючи йому лягати об стінки цього загону. Вона нічого не виграє, якщо стане знущатися над цим диким характером. Менше всього на світі їй хотілося насміхатися над Річардом або мучити його.

Ніккі розуміла лють, яка пекла його. Цього слід було очікувати. Вона бачила його почуття до Матері-сповідники, а її — до нього, і стінки та прути його загородки, зіткані з павутини його ж почуттів. Співчуваючи його болю, Ніккі прекрасно розуміла, що нічим не може, її полегшити. Щоб біль притупилася, потрібен час. З часом одні прути загородки зміняться іншими.

В один прекрасний день він змириться з неминучим. Зрозуміє істинність того, що вона збирається йому показати. Зрозуміє необхідність того, що вона робить. Все на краще.

Ніккі примостилася біля краю галявини на гранітний валун.

Вона сиділа прямо — звичка, прищеплена ще в дитинстві матір'ю — і дивилася, як Річард йде розсідлувати коней. Він підвісив коням торби з вівсом, а сам заходився збирати каміння на поляні. Спочатку Ніккі не зрозуміла навіщо, але коли Річард потягнув камені разом з дровами під притулок-сосну, зміркувала, що він збирається обкласти ними багаття. Він пропадав всередині досить довго, і Ніккі зрозуміла, що він розводить багаття з сирого хмизу. Якби у неї залишилося трохи більше сили, Ніккі б йому допомогла своєю магією. Тільки от сили у неї майже не залишилося.

Втім, Річард, судячи з усього, із завданням упорався. Учора ввечері Ніккі бачила, як він це робить — спочатку підпалює стружку, берест і тонкі гілочки. З-під крони притулок-сосни донеслося веселе потріскування — Річард розвів багаття. Почувши дзвін казанка, Ніккі здогадалася, що він поставив кип'ятитися воду.

Коли він виліз назовні, щоб знову подбати про коней, Ніккі, спокійно сидячи на валуні, плела косичку з травинок. Коні, наївшись, попили води з невеликого ставочка, що утворився в западині на схилі. Річард ковзнув поглядом по Ніккі. Надавши їй і далі свободу плести травинки, він прийнявся обходити коней. Його великі руки працювали плавно і впевнено. Ніккі була впевнена, що коні раді позбавитися від налиплого на боках і ногах бруду. Вона б точно раділа на їх місці.

— Ти сказала, нам треба поговорити, — вимовив нарешті Річард, проводячи щіткою по гриві кобили. — Треба думати, ти повідомиш мені умови мого полону. Є ж у вас якісь правила