Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой
Ми дивимося на гостей трохи зверху, в стіні є замаскований отвір, вікно, звісно, прикрите шторами, але все одно залу видно. Зовсім близько проходять люди, вони стикаються один з одним, перемовляються тихо і поглядають у протилежний від входу бік. Там два закритих металевих футляри — менший і більший, тут і гадати нема чого, що в них: тобто стороннім має здаватися, що лежать там тіла, але насправді всередині порожнеча. Як мені вже пояснив Фрайд, тіло Ріаннон, точніше те, що від нього залишилося, батькам уже віддали. А церемонія — це для розмов і прощання, бо пам'ять це те, що залишається з усіма. Ну і для того, щоб дії того ж Каса підозріло не виглядали, бо це все — пастка на злочинця. На вдаваний похорон Фрайда зібралося чимало людей і сейлів, до того ж тут не тільки Кас з Еллі сьогодні, а й дехто з уже знайомих мені наречених. Нок також має прийти, він не пропустить такої можливості.
— Чи не забагато присутніх, щоб ловити на живця? Ще злякаєте злочинця своїми приготуваннями! Бо чим більше учасників, тим складніше план! Нок взагалі може визначити, що всередині нікого немає!
— Чому немає? — дивується Фрайд. — А як же Алн? Він чудово мене замінює, підтримує рівень остаточної вітальної енергії в, так би мовити, моєму тілі, а полежати він любить.
— Так, я помітила, особливо в мене під боком на моєму ліжку, — пирхаю я, а мені дістається у відповідь:
— Що ж, у нас це з ним спільне, я б теж не відмовився...
Я не обнадіюю його, але й не кажу «ні», зараз не час обговорювати спільне майбутнє — його наявність чи відсутність. Але все одно після слів Фрайда замріяну посмішку мені дуже складно стримати. Ми з ним ніби-то на одній хвилі, і сам цей потік, який мене тягне вперед, природний, йому не хочеться чинити опір. Але куди, де я потім опинюся?
— Ти знову задумалася, — шепоче мені Морозко, — сподіваюся, про щось приємне.
— Так, про затримання Нока і його мотиви, — усміхаюся я, зрозуміло, що він хотів почути щось інше, але це неначасі. — Бо я ніяк не можу позбутися відчуття, шо його метушіння дещо дивне. То напади, то викрадення...
— Ми все дізнаємося, обіцяю, — каже Фрайд, і я невпевнено киваю слідом за його словами, але сама знову оглядаю залу — вириваю з юрби знайомі обличчя — орденців, сейл і сейлів. Їх небагато серед незнайомців, тож моя увага переміщується до гостей, що стоять ближче до «футлярів» — і все, що я відчуваю в наступну мить, це здивування. І рука сама тягнеться до Фрайда, щоб він звернув на мене увагу і відповів на запитання.
— Це хто? — я некультурно вказую пальцем на пару, що стоїть остронь, але, чесно кажучи, мене більше цікавить жінка.
— Це батьки Ріаннон, — каже він. І цей факт мене майже не дивує, тільки уточнити б дещо.
— Познайомиш нас?
Чесно, здивований Морозко мені подобається не менше за крижаного, загалом, треба частіше це повторювати — його здивування. Ну звісно, це досить дивно знайомити нову... ем-е-е, сейлу з батьками першої та померлої. Але нехай моя дика здогадка виявиться справді дикою і дурною, ніж я вічно буду мучитися невідомістю.
— А що ти?.. — здається, Фрайд теж зацікавився моєю увагою, от тільки на звичайні розмови часу більше немає. Нок з'являється в залі.
В ту саму мить всі починають рухатися, і тільки згори ці зміни помітно, або ж це тому що я чекаю на них і завдяки цьому їх бачу. Коло звужується, слуги і особливі «гості» обережно перекривають усі виходи і захищають тих звичайних гостей, хто нічого не знає про те, що відбувається навколо, і просто прийшов на церемонію. Нок має пристойний і досить невинний вигляд — серйозний, вираз обличчя співчутливий, вигин брів просто-таки демонструє стурбованість тим, що трапилось з іссейлом Фосом. Він киває орденцям, щось каже своїм знайомим, переходить від однієї компанії відвідувачів до іншої, аж поки не зупиняється навпроти Каса і фальшивих тіл. Між ними всього лишень з десяток кроків. І насправді, якщо перебувати в залі серед людей і не бачити залу з висоти, як я це роблю, то й не зрозуміти, чого Нок стоїть на місці і куди він дивиться.
— Якось дивно він завмер... — встигаю я висловити свої сумніви, як тієї ж самої миті Фрайд бере низький старт і буквально вистрибує з нашого сховища до зали. Розколюється тонке скло, на всі боки летять уламки — в мій бік, на гостей... Чи не летять? Вітальна енергія іссейла мало не вібрує, широкою пеленою розповзається довкола. Між мною й уламками зависає тонка плівка, на мить, але більше й не потрібно — всі небезпечні частинки одразу ж сиплються на підлогу, а я залишаюся цілою і неушкодженою.
— Куди?! — виривається в мене, хоча все вже давно сталося: Фрайд вистрибнув і в залі відбувається щось незрозуміле. А мені що робити? Бігти? Але я не знаю дороги! Залишитися на місці? Дідька лисого, я також йду! Хоч внизу взагалі-то нічого не розібрати через завихрення вітальної енергії, тільки каламутні тіні рухаються та крики чути.
— Алне! — не соромлячись, кричу я, щосили потягнувшись до лева. Він з'являється тієї самої миті, дуже невдоволено лупцюючи хвостом себе по боках. Весь його вигляд — нетерплячий, розлючений, так і каже мені, мовляв, чого викликала, не бачиш, у нас проблема, я зайнятий. Але якраз із приводу проблеми мені й потрібен лев. — Швидко мене вниз стягни!
Я не впевнена, що і як воно буде функціонувати, але Фрайд же якось вистрибнув, не особливо думаючи, що далі робити.
І я маю рацію: Алн, можливо, проти моєї ініціативи, але чинити мені опір не здатний. Все ж таки я тепер його хазяйка, а не просто приваблива сейла, на чиїх колінах можна полежати. Але мені все одно доводиться зробити перший крок самостійно. І начебто висота невелика, так, метра два, але навряд чи б я приземлилася, не забившись і не впавши. Але за допомогою Ална вдається вистрибнути і залишитися неушкодженою. Тільки страшно, просто жах! Якби внизу весь простір зали не затягнуло спалахами вітальної енергії та ефектами використання місцевих технологій, то я б не наважилася. А коли особливо не бачиш, куди стрибаєш, то якось легше...
