Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало

Мула та Майка переглянулись, а забуті хлопці вирішили про себе нагадати.

— Гей, некромант, пішов геть! — велично наказав один.

— Це хто? — запитав Луї у дівчат.

— Студенти та придурки, — представила хлопців Мула.

— Ти глухий?! — наполегливо запитав той самий хлопець.

— Прогнати їх? — запитав Луї.

— Прожени, — велично дозволила Мула, а Міррет заплющила очі, несподівано зрозумівши, що зараз станеться.

Слово «геть» у виконанні Луї пролунало настільки жахливо, що в біг мало не кинулися всі відвідувачі бару, рудий кіт, котрий дрімав на вільному стільці, бадьоро скочив на всі чотири лапи, вигнувся дугою і зашипів, а хлопців наче вітром здуло.

— Прогнав, — сказав Луї і привабливо посміхнувся.

— Ми небіжчики, — простогнала Майка.

А Мірет хихикнула і сказала, що це Луї ще гітару не дістав. Від його музики розбігаються армії мерців, здоровенні монстри і починають обрушуватися склепіння печер.

— Нагадайте мені, щоб я ніколи не слухала його музики, — попросила Майка.

— Та чого ви, я навчився вкладати в музику силу, тільки коли сам хочу, — пробурчав хлопець, почухавши потилицю. — Я навіть із одним гуртом грав і ніхто не скаржився. А коли був добрий настрій, ще й виходило цим настроєм поділитися зі слухачами.

— Ти дуже дивний некромант, — сказала Майка.

— Та звичайний. Дар — це лише напрямок сили. Той напрямок, в якому її найпростіше застосовувати. Але це не означає, що не можна знайти шляхів для того, щоб застосовувати її в інших напрямках.

Майка махнула на цього ненормального рукою і нічого не стала пояснювати. Може серед своїх він справді звичайний — адже він прийшов з незрозуміло якого світу, в якому існує незрозуміло яка школа.

***

Мить розплати за екзотичний спосіб позбавлення нетверезих ідіотів прийшла ближче до вечора. Мабуть прогнані хлопці, перш ніж прийти до тями, забігли дуже далеко і дуже довго відпочивали, перш ніж пуститися в дорогу назад.

Розплата, щоправда, вийшла дивною.

Спочатку в кімнату «М2», де дівчата саме вирішували в якомусь готелі поселити некроманта і що з ним далі робити, зазирнула сама Фіція Біла — незмінна вже протягом трьохсот років керівниця будинку для божевільних, у просторіччі — школи магії. Напевно, хотіла особисто переконатися, що в кімнаті дівчат знаходиться найнебезпечніший з некромантів і якось його нейтралізувати. Натомість вона сплеснула руками, вигукнула:

— Луев!

І з гуркотом зомліла прямо біля дверей.

— До чого б це? — вголос здивувалася Мула, яка вважала Фіцію абсолютно безпристрасним стервом.

— На дощ, — обізвався страшний і небезпечний некромант.

У коридорі хтось голосно затупав, трохи постояв, мабуть розглядаючи Фіцію, що лежала на підлозі, а потім теж зазирнув і виявився її першим заступником Аламом.

— Луев? — розгублено повторив він усе те ж загадкове слово, але непритомніти, на щастя, не став. Натомість витріщився на Луї так, ніби був упевнений, що він зараз осиплеться попелом або розлетиться зграєю стрижів.

— Е-е-е-е... — глибокодумно відповів великому магу некромант.

Поруч з Аламом тут же з'явився викладач Варен і Луї життєрадісно додав:

— О! Ви мені теж снилися, а ще довговуха красуня, якій потрібні були молодильні яблука, щоб розлучитися. Так що, якщо вам сниться ельфійка з револьвером, знайте, вона існує.

Варен чомусь став лаятись, і в цей момент вирішила висловитися ще й вічна блондинка у всіх сенсах.

— Я, здається, зрозуміла! Сни з'явилися тому, що доля виконувала моє прохання та спрямовувала всіх! Алочці теж сни напевно сняться!

І Варен взяв і навіщось вдарив ногою двері. Після чого лаятись став ще сильніше.

***

А потім дівчата напували Фіцію заспокоюючою настойкою і слухали казку про генія, зраду і образу.

Виявляється, жив колись один дивний хлопець, який був упевнений, що насправді сила ділиться на темну та світлу умовно. І якщо постаратися, розділяючу межу можна подолати. Особливо його ніхто не слухав, тому що він був смертоводом, а отже кандидатом або в невдахи, або в лічі. Але хлопець був завзятий і, можливо, щось комусь би довів, бо після його зникнення, його викладками, записаними в пошарпаному зошиті, захоплювалися всі, кому було не ліньки.

На жаль, на його шляху трапилася Фіція, тоді ще юна, гарненька і вітряна особа. І була вона тоді дурна-дурна. І надто слухалася подружок, які невпинно доводили, що некромант, нехай навіть симпатичний, не вартий її уваги. І розумна дівчина давно б покинула це непорозуміння і підшукала собі когось перспективніше. Особливо з її зовнішністю.

Ну, вона й покинула, вирішивши, що в разі чого зуміє так само запросто повернутися — не некромантам перебирати нареченими, їм взагалі слід радіти будь-якій, що згодилася поряд з ними жити.

А Луев виявився хлопцем гордим і урочистому поверненню коханої не зрадів. А коли вона намагалася наполягати та вмовляти, долонею намалював на стіні портал і пройшов крізь нього. Згодом його так і не змогли знайти. Тому що портал був якийсь незвичайний, він не піддавався відомим способам зчитування слідів.

— Мій дядько так уміє, — сказав Луї, що сидів на підвіконні. — Каже, що головне чітко уявити місце, куди йдеш і простягнути туди нитку сили. Але я не ризикнув би, у мене так зосередитися на картинці не виходить.

— Він завжди казав, що працювати з чистою силою, не укладеною в сіті плетив, і простіше і складніше, — сумно сказала Фіція. — Зовні ти так схожий на нього.

— Мене ще й назвали на його честь, зважаючи на все, — похмуро сказав Луї. — Але знаєте, навіть якщо ви вмовите мого дядька викладати, а більше ви все одно нікого не вмовите, впевнений, у вас нічого не вийде.

— Чому? — спитала Фіція.

— Бо ніхто й нічого не навчиться, — сказав Луї.

— Зосередитись не зможемо? — запитала Мула.

— Ні, бо ви не некроманти.