Відьма - Томас Олд Х'ювелт
Ані Стів, ані Джоселін не могли спати. Джоселін не бажала повертатися до Блек-Спрінга, тож вони поселилися в готелі «Рамада Інн» у міжнародному аеропорту Стюарт, де мешкав і пан Гемптон. Стів не мав жодних сил спостерігати за станом Джоселін. Під час сніданку у готелі вона мала такий вигляд, ніби захворіла на тяжкий грип. Жінка промовляла незв’язні речення. У стані шоку геть забула правила Блек-Спрінга: слово «відьма» не раз виринало у потоці її балаканини, а одного разу вона прямо заявила батькові: «Це зробила Катаріна». Мері навдивовижу професійно справлялася з поступливим замішанням Джоселін, тому й цього разу вона спочатку, не починаючи суперечки, спробувала заспокоїти її, але потім просто повела її до туалету.
— Боже, яка жахлива історія, — промовив пан Гемптон. В нього почервоніли очі, й він не голився. Стівові батько Джоселін завжди подобався, але вони з дружиною ніяк не могли зробити так, щоб родичі стали повноцінною частиною їхнього сімейного життя. І ось тепер ці два світи, що були за сотні миль один від одного, зіштовхнулися, і те зіткнення видавалося абсолютно неприродним.
— Стіве… а хто така ця Катаріна, про яку весь час говорить Джоселін?
У Стіва не було сил на розмови з дружиною. Головні миттєвості цих подій нескінченно крутилися в його голові, й перед ним поставала загроза болю такої страхітливої потужності, що він швидко занурювався назад, у безпечний стан напівсвідомості. Але принаймні ці останні слова Джоселін відклалися у нього в пам’яті.
— Я не знаю, — відповів він. І хоча він розумів із самого початку, як це нечесно, коли доводиться брехати про смерть власного сина, однак здивувався, почувши сам себе й усвідомивши, з якою дивовижною легкістю він перекручує правду. — Вона у стані шоку. Вона зовсім втратила почуття часу. Я гадав, можливо, вона у минулому знала якусь Катаріну?
— Не знаю.
І раптом старий почав плакати. Він перехилився через стіл, вхопив Стіва за руки і стиснув їх своїми тремтячими долонями.
— Повірити не можу. Тайлер і самогубство… Чому? Невже ви з Джоселін дійсно не бачили… нічого… ніяких ознак?
Вимовляючи останні слова, він енергійно стискав руки Стіва. «Ні, — хотів відповісти Стів, раптово відчувши гнів. — Наш собака минулого місяця повис на дереві, вище, ніж міг би залізти будь-який нормальний чоловік, а ще ми влаштували катування пари хлопців на міському майдані. То було насправді щось на зразок ярмарку. Але ж, їй-бо, такого ми вже точно не очікували. Тайлер був таким…»
Раптом він зрозумів, що збирався сказати його тесть, і горло йому стиснув жахливий напад паніки, бо він не хотів чути, як ці слова вимовляються вголос. Але те сталося, і сказане роз’ятрило його зяючі ран, як сіль.
— Тайлер був таким жвавим хлопцем.
«Авжеж, таким жвавим хлопцем був отой Тайлер, якою ж він був дивовижною дитиною! Тільки чому ти, недоумку, говориш про нього у минулому часі, ніби його тут більше немає, ніби він — якась річ, що була, відслужила, і її позбулися. Авжеж, який жвавий хлопець. «Допоможи мені, тату», — ось про що він просив мене. А що я зробив? Що я зробив?»
— Я не знаю, Мілфорде, — відповів Стів, повільно хитнувши головою.
— І він дійсно нічого після себе не лишив, навіть записки? Мені не треба знати, що в ній було, але мені було б легше, якби я знав, що вона існувала.
— Ні. Мені про це не відомо.
Де, в біса, були Джоселін і Мері? Стів так хотів, гостро потребував припинення цієї розмови.
Пан Гемптон випустив руки Стіва зі своїх немічних рук і втупив очі в землю.
— А чи не могло статися так, що Тайлер сам зробив це з молодшим братом? Що то було щось на зразок… приступу божевілля?
Стівові довелося міцно закусити вже й до того покусані губи, щоб втримати себе в руках.
— Мілфорде, я не знаю, — відповів він тремтячим голосом.
Їх відвели до невеликої кімнати для бесіди з лікарем Метта і психіатром. Там був і Воррен Кастільо, він мав за потреби їм допомагати і… наглядати за ними обома. Джоселін, здавалося, вдалося взяти себе в руки трохи краще, ніж то було вранці, а отже, ніякої таємної інформації вона не розкрила. Натомість жінка почала ридати, і стос серветок на пристінному столику невпинно зменшувався.
Запитання лікаря були очікуваними, і більшість із них залишилися без відповіді. Покінчивши з цим, лікар сказав:
— Є одне чутливе питання, яке я хотів би з вами обговорити. Наразі донорської рогівки для Метта немає. Що швидше ми йому допоможемо, то більшими будуть шанси на повне відновлення його зору. Чи не могли б ви дозволити нам скористатися рогівкою Тайлера, щоб допомогти його братові?
Якимось внутрішнім чуттям Стів очікував цього запитання, але все одно воно його приголомшило. А психіатр додав:
— Ви не зобов’язані відповідати просто зараз. Візьміть час, поміркуйте над цим. Якою б жахливою не була його смерть, принаймні в цьому можна було б знайти бодай якийсь її сенс.
«Авжеж, — подумав Стів, — візьмемо найкраще, що є у них у двох, і зробимо з того одного сина. Може, в цьому і прихована якась логіка, але я її второпати не можу». Проте, він швидко сказав «гаразд», адже ця відповідь була очевидною.
— А ви, мем? Яка ваша думка?
Джоселін приклала серветку до очей.
— Стіве, якщо ти погоджуєшся, то нехай так і буде. Тайлер заради Метта віддав би усе.
Це була тривожна мить, і обидва лікарі замовкли. Воррен здивовано звів брови і уважно обвів їх поглядом. Джоселін знову почала плакати, а, отже, нічого не помітила. Але Стів збагнув: вони їй не повірили. Вони були переконані, як і батько Джоселін, що Тайлер, перш ніж вбити себе, наставив на брата шприц-пістолет.