Ерагон - Крістофер Паоліні

Кілька стражників відразу ж дременули навтьоки, але більшість із них не зрушила з місця. Нарешті драконові пощастило впоратись із залишками стелі, й униз полетіли грубі уламки дерева впереміш зі шматками заліза. Перелякані вояки марно намагались уникнути цієї смертоносної зливи, а принишклі юнаки щосили втислися в рятівну стіну. Розлючена Сапфіра знову заревіла, і кілька ошелешених солдатів, що залишилися в живих, миттю зникли.

Останнім титанічним зусиллям дракон розтрощив залишки стелі й, склавши крила, стрибнув до зали. Під його вагою стіл із жахливим гуркотом розлетівся на друзки. Тільки тоді Ерагон полегшено зітхнув. Він повис у Сапфіри на шиї.

— Я скучила за тобою, малий, — задоволено пробелькотіла розчулена істота.

— Я теж, — озвався юнак. — Нас тут побільшало. Ти зможеш нести трьох?

— Ну, звісно, — почала розгрібати уламки Сапфіра, аби було звідки злетіти. Тим часом юнаки витягли зі схованки ельфійку. Побачивши її, дракон здивовано зашипів:

— Та це ж ельф!

— Так, це жінка, яку я бачив у снах, — сказав Ерагон, допомагаючи Мертагу прив’язати ельфійку до сідла й вилазячи з ним на драконову спину. — Я чув бійку на даху. Там що, були вартові?

— Були, але вже нема, — відповіла Сапфіра. — Готові?

— Так, — гукнули друзі у відповідь.

Сапфіра вистрибнула з бенкетної зали на дах фортеці, де лежали розтерзані тіла вартових.

— Поглянь туди! — скрикнув Мертаг, показуючи на сусідню вежу, де скупчилися лучники.

— Сапфіро, мерщій злітай! — вигукнув Ерагон.

Дракон розправив крила, пробіг до краю будівлі й відштовхнувся міцними лапами. Утім, додаткова вага потягла його вниз, тож уникнути ворожих стріл йому так і не пощастило. Сапфіра заревіла від болю, відчувши, як вони пронизують її шкіру, і спробувала ухилитися вбік.

— Тебе поранено? — спитав Ерагон.

— У мене пробиті крила, — важко дихаючи, озвався дракон.

— А як довго ти зможеш летіти? — захвилювався юнак.

— Доки вистачить сил! — відповів дракон. Збентежений Ерагон іще дужче притис до грудей ельфійку, і вони помчали над нічним містом, прямуючи на схід.

Воїн і лікар

Сапфіра спустилася на гребінь пагорба й знесилено розпростерла крила. Ерагон відчував, як тремтить її тіло. Вони були вже неподалік Гілеада.

На галявині на них чекали їхні коні, що дружньо зафоркали, вітаючи дракона. Доки Мертаг порався з ними, Ерагон оглянув поранену Сапфіру. У темряві він обмацав драконові крила, виявивши ті місця, де ворожі стріли пробили тонкі перетинки. Сапфіра тільки нервово здригалася, коли пальці господаря торкалися ран. Ерагон загоїв їх прадавніми закляттями, а потім узявся за ту, з якої стирчала стріла.

— Допоможи потримати крило, — гукнув юнак до Мертага. — Нам треба витягти стрілу, хоч це й буде боляче.

Сапфіра затисла в зубах вирване з корінням молоде деревце, аби зменшити страждання й не вкусити часом своїх лікарів під час операції.

— Давай, тримай, — тихо сказав Мертагові парубок, а сам швидким рухом висмикнув стрілу з рани. Від різкого болю дракон загарчав, мимохіть струснув головою й усе-таки зачепив Мертага. Той дав сторчака на землю.

— Це трохи несподівано, — сказав він, підводячись і потираючи підборіддя.

— Даруй, Сапфіра не хотіла, — вибачився Ерагон. — Але дівчина ще досі без пам’яті, тому ми не можемо везти її кіньми. Доведеться тобі, Сапфіро, — звернувся він до дракона, — ще трішки політати з нею.

— Гаразд, — буркнув дракон.

— Дякую, — обійняв Сапфіру юнак. — Я ніколи не забуду того, що ти для нас зробила.

— Тоді ми летимо, — розчулився дракон і відвернувся, ховаючи очі. Злетівши з ельфійкою на спині, він швидко зник у небесах, а юнаки верхи подалися слідом за ним закуреним шляхом.

Дорогою Ерагон намагався пригадати, що він знає про ельфів. Парубок знав, що живуть вони довго — про це йшлося в усіх легендах, що вони спілкуються прадавньою мовою й добре розуміються на магії. Він знав також те, що після занепаду вершників вони несподівано кудись зникли й відтоді ніхто в імперії їх не бачив. То що ж одна з них робить тут, і як Галбаторіксу вдалося її схопити?

Подорожні гнали коней крізь ніч, не спиняючись ані на мить. Вряди-годи було чути, як десь зовсім поруч королівські вояки зі смолоскипами шукають їхні сліди. Тільки на світанку друзі вирішили зупинитись.

— Нам треба поспати, — озвався Ерагон. — Навіть якщо нас знову застукають, мені байдуже. Я вмираю від утоми.

— Згода, — відповів Мертаг. — Але нехай Сапфіра стане на варті.

Спустившися вниз, дракон привітав хлопців, які кинулися до непритомної ельфійки.

— Дивно, — скривилася Сапфіра, глянувши на дівчину. — Чому вона й досі спить?

— Хтозна, чим її могли напоїти в Джиліді, — похмуро відповів Ерагон.

— Наскільки я знаю, — сказав Мертаг, — це перша ельфійка, яку Галбаторіксу пощастило схопити. Відтоді, як ельфи зникли, їх скрізь шукають, але марно. Отож, або вони знайшли їхню схованку, або їм випадково пощастило заскочити цю дівчину деінде. Скоріше за все, друге. Бо якби вони виявили прихисток ельфів, то відразу б оголосили війну й вислали б ціле військо. А про війну наче не було чути…

— Навряд чи ми дізнаємося про щось напевне, доки дівчина не прийде до тями, — зауважив Ерагон. — Краще скажи, що сталося після того, як мене схопили?

— Ургали працюють на імперію, — відповів Мертаг. — Здається, Смерк також. Ми із Сапфірою бачили, як тебе передали цій потворі.

— Це правда, — погодився дракон, умощуючись поруч з юнаками.

Ерагон подумки повернувся до нещодавніх подій. Виходить, згадуючи про свого господаря, ургали мали на увазі короля Галбаторікса! Так ось кого він образив!

— Але для чого королю знадобилося так безжалісно знищувати своїх підданих? — озвався юнак до Сапфіри, згадавши різанину в Язуаці.

— Тому що він дуже жорстокий чоловік, — відповіла та.

— Але ж це означає війну! — не вгавав Ерагон. — Як тільки люди дізнаються про те, що ургали підтримують короля, вони повстануть проти імперії, перейшовши на бік варденів!

— Навіть якщо й дізнаються, — ліниво мовив Мертаг, — до варденів приєднається хіба що якась жалюгідна купка. Королівське військо миттю закриє кордони імперії, і люди заспокояться. А потім їм набрешуть, мовляв, це справа рук їхніх таємних ворогів.

— Кого ж це, наприклад? — здивувався юнак.

— Ну, скажімо, ельфів чи варденів. Якщо ловко брехати, то їх можна звинуватити в усіх гріхах, а ургалів показати як друзів і спільників у боротьбі проти злочинців. Знаєш, мені дуже цікаво, що король запропонував ургалам взамін?

— Не може бути, — струснув головою Ерагон. — Ніхто не повірить у цю маячню про друзів-ургалів. А крім того, навіщо вони королю? Він і так тримає в покорі