Ерагон - Крістофер Паоліні

«Брісінгр!» — вигукнув юнак, покликавши магічну силу для першого удару. Обличчя ургала зблідло від жаху, і він зник у спалаху блакитного вогню. На всі боки бризнула кров і полетіли шматки обпаленого тіла. Несподівано позаду грізно заревіла Сапфіра, і краєм ока хлопець помітив, як цілий гурт потвор уже встиг оточити дракона. Виходить, поява першого ургала була тільки обманним маневром!

А поруч уже лунав брязкіт металу: це Мертаг безстрашно атакував ворогів. Ерагон хотів був приєднатися до нього, та назустріч юнакові вискочило відразу четверо монстрів, один з яких уже замірився вдарити хлопця мечем. Пригнувшись, Ерагон вразив ургала ще одним закляттям, другого рубонув мечем, а третього дістав важким руків’ям. І тієї ж миті, вимахуючи палицею, на нього налетів іще один, і від його ударів юнак уже не встиг ухилитися.

— Сапфіро, тікай! — крикнув Ерагон, і враз йому в очах потемніло, а світ розлетівся на тисячу шматків.

Ду Сундавар Фреор

Перше, що відчув Ерагон, прийшовши до тями, було тепло й затишок. Він лежав у якомусь приміщенні на шорсткій ряднині, і його руки були вільні. Насилу поворухнувшись, він сяк-так звівся й роззирнувся навсібіч.

Юнак перебував у невеличкій камері, що мала заґратоване віконце високо під стелею й залізні двері з вічком. Сидячи на в’язничному ліжку, Ерагон поволі оглядав це убоге приміщення. На доторк він відчув, що його обличчя вкрите засохлою кров’ю, але, схоже, на цьому все тільки починалося. Потилиця страшенно боліла, а в голові паморочилось. Скористатися магією ніяк не виходило. Певно, ті монстри знову напхали його своєю отрутою, від якої взагалі можна забути будь-яку мову, не те що прадавню.

Глухо застогнавши, Ерагон підвівся і, похитуючись, пошкандибав до вікна. І тільки тут він помітив, що не відчуває звичної ваги Зарока на поясі. Звівшись навшпиньки, юнак спробував визирнути надвір і ледь не осліп від яскравого сонячного світла. Віконце перебувало на рівні землі. За ним виднілася вулиця, вщерть заповнена галасливою юрбою, а неподалік височіли казармені будівлі.

Стомлений юнак сповз на підлогу й бездумно глянув собі під ноги. Те, що він побачив за вікном, неабияк збентежило його, але духовна втома заважала зосередитись. Несподівано двері відчинилися, й до камери увійшов якийсь чоловік. Він мовчки поставив перед Ерагоном миску та глечик і так само нечутно вийшов.

— Дуже люб’язно з вашого боку! — скривився Ерагон, беручись до пісної юшки зі шматком черствого хліба. На жаль, шлунок відмовлявся прийняти таке їдло. — Шкода, що нема чогось хоч трохи смачнішого, — зітхнув юнак і кинув ложку.

Здається, тільки зараз він збагнув, чим саме його вразило те, що він побачив на вулиці. «Адже мене схопили ургали, а не люди! — промайнуло в голові. — То чому ж я тут?» Затьмарений мозок навідріз відмовлявся думати, тож Ерагон вирішив залишити це питання до кращих часів.

Хлопець і далі безтямно сидів на ліжку, дивлячись кудись у порожнечу. За якийсь час йому знову принесли їжу, і цього разу він таки спромігся трохи попоїсти без нападів нудоти. Сяк-так упоравшись із харчем, Ерагон вирішив полежати. А що ще можна робити в камері? Навіть незв’язні думки почали кудись зникати, і незабаром юнак заснув. Аж раптом десь неподалік із гуркотом розчинилися двері, і по кам’яній підлозі залунали швидкі кроки. Вони ставали дедалі гучнішими. Ерагонові здалося, що в його голові хтось калатає в мідний казан.

— Невже не можна хоч трохи тихіше? — крізь сон пробелькотів юнак, але цікавість перемогла, і він, підвівшись, поплентався до дверей.

Крізь вічко в дверях Ерагон побачив широкий коридор, уздовж якого тяглися такі самі камери, як і його. Коридором марширував загін ратників, озброєних мечами. Своїми скам’янілими обличчями й механічними рухами вони нагадували якихось демонічних потвор, загіпнотизованих невидимою й непереможною силою. Це було справді моторошне видовище.

Ерагон спостерігав за воїнами, аж доки йому не набридло. Раптом усередині цього загону він помітив якийсь незвичний рух. Двоє велетенських вояків, погойдуючись не в такт ходи, тягли ноші, на яких лежала непритомна жінка…

Її русяве волосся обіймала шкіряна стрічка, але непокірні пасма все одно спадали на обличчя. На ній були штани й темна шкіряна сорочка.

Її тонкий стан обвивав ремінець, на якому праворуч висіли порожні піхви. На ногах жінка мала високі шкіряні чоботи.

Раптом голова тієї нещасної схилилася набік, і Ерагон вражено застиг. Це була жінка з його сновидінь! Бездоганно правильні риси її обличчя були немов намальовані, витончене підборіддя, вузькі вилиці й напрочуд довгі вії надавали їй екзотичного вигляду. Єдиною вадою її довершеного образу була подряпина на щоці… Утім, це була найвродливіша з усіх жінок, яких хлопець будь-коли бачив за все своє життя.

Ерагон дивився на неї, відчуваючи, як закипає кров. У ньому прокинулось щось таке, чого хлопець ніколи раніше не відчував. Воно було схоже на божевілля. І тут Ерагон побачив те, від чого його серце аж похололо. Вуха жінки мали загострену форму. Отже, вона була ельфійкою!

Воїни пішли собі далі, понісши бідолаху вглиб в’язниці. Слідом за ними поважно крокував кремезний чолов’яга. На його плечах була темна накидка, він мав мертвотно сіре обличчя, а його волосся було червоне, неначе кров.

Проходячи повз Ерагонову камеру, чолов’яга повернув голову й глянув багряними очима просто на хлопця. При цьому він вишкірив зуби в глузливій посмішці. Ерагон мимохіть відсахнувся. Він знав цього здорованя!

— Смерк! — прошепотів юнак. — Побий мене грім… Це Смерк!

За дверима було чутно, як зловісна процесія віддаляється, а невдовзі все стихло.

Ерагон сповз на підлогу, схопившись руками за голову. Навіть у напівпритомному стані він чудово розумів: присутність Смерка може означати тільки те, що сили зла вирвалися на волю. І там, де вони з’являлися, неодмінно текли ріки крові.

«Але що ж тут робить Смерк? — не міг збагнути юнак. — Адже воїни мали негайно його вбити!» Потім він подумки повернувся до ельфійки, й п'янке, незнане почуття знову охопило його. «Я мушу втекти», — вирішив Ерагон. Але свідомість хлопця знову потьмарилась, солодка дрімота накрила його, наче ковдрою, і він поплентався до ліжка. Коли в коридорі вщухали останні кроки, Ерагон уже міцно спав.

Коли хлопець знову прокинувся, то відчув, що йому значно ліпше. Тільки тепер він зрозумів, що перебуває в Джиліді. «Здається, отрута вже не діє!» — зрадів Ерагон. Підбадьорений, він спробував був подумки зв’язатися із Сапфірою або скористатися магією, але в нього нічого не вийшло. І