Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

газоні з поливним шлангом. Мені кортіло зайти у двері тих домівок, на ті кухні, сісти посередині кімнати у велике крісло й спитати: «Ну що, люди, як ся маєте? Як живете? Розкажіть!» Життя інших завжди здається цікавішим, стрункішим, врешті-решт, просто реальнішим за моє власне. Телевізор, книжки, зіркові новини, просто плин світу навколо: все вселяє тугу за прямотою та простотою, котрих наше власне життя не має, все сповнене істинності, цілісності, яких бракує нашим уривчастим, побганим дням. Усім нам іноді хочеться стати кимось іншим. Повірити в те, що то просто якась обставина, нещасливий збіг заважає нам жити так, як ми насправді мали б.

У мене задзеленчав телефон.

— Алло?

— Га? То хто?

Голос був хрипкий, слова — нерозбірливі.

— Я — Джек Вейлен. А ти хто в біса такий?

— З приводу будівлі отієї.

— Якої ще будівлі?

— Чорт. А казав, заплатиш.

До мене нарешті дійшло, хто дзвонить.

— А, ти той один з кав’ярні в Беллтауні.

— Він, він. Треба інформацію про будівлю?

— Ні,— відрубав я. — Та справа мене більше не цікавить.

Мій співрозмовник явно дуже засмутився.

— Ах ти ж пес брехливий. Пообіцяв гроші, я йому дзвоню, а він сука поліцайська.

— Ну гаразд, шановний. Кажи, що знаєш.

— Та пішов ти! Звідки я знаю, що ти заплатиш?

— Підловив. Проте розумієш, я нині не в Сієтлі. Тож або кажи, що знаєш, зараз, а потім я заплачу, або я кладу слухавку і блокую цей номер.

Він не думав довго.

— То все та дівка, брате.

— Що?

— Мала така. Вчора вночі бачу, стоїть під будинком, наче пробує відчинити ключем. Щось не вийшло. Ну, вона й пішла, і все.

Я зареготав.

— Тобто ти побачив під будівлею дитину, яка постояла трохи й пішла? І за цю «інформацію» хочеш грошей?

— Ти сказав, що…

— Добре, добре. Дякую. Пришлю чек поштою.

Я обірвав дзвінок, заблокував номер і присів. Колись я таке робив щотижня. Спершу давав свій номер людині, щоб вона подзвонила і розповіла те, що знає, коли почуватиметься впевненіше. Потім блокував її — бо люди вирішували, що тепер мають друга, який допоможе позбутися штрафу за неправильну парковку чи витягне їхню тітоньку з в’язниці. Я не сумую за тими людьми. Чорні й білі чоловіки, молоді й старі, розгублені, дратівливі, одружені з нещасними й галасливими жінками, в’язні наркотичних мрій, бідності, лихої долі, власної ліні. Не здатні тримати себе в руках, не здатні зосередитися, болісно спраглі легкого життя — і та спрага не давала їм жодної надії на легкість.

Я йшов собі та йшов, зрештою опинився на Головній, проминув «Рікс таверн» і «Кофі бін», «АйБод», «Шатці», «Сей суші», «Серф ліквор». Колись усі ці заклади були моїм звичним оточенням. Навіть Емі я зустрів у барі неподалік. Убивав вечір у товаристві колеги, аж тут п’яниці почали чіплятися до жіночої компанії за сусіднім столиком. Якщо бар подобається поліцейським, у ньому заведено поводитися пристойно (принаймні якщо ви самі не коп), а до кого не доходить, тому копи, які тут відпочивають, швидко це пояснять. Я спокійно підвівся, пройшов повз той столик до чоловічої вбиральні, а дорогою дохідливо натякнув хуліганам, що їм варто переключити увагу на інші справи. Один з них хотів був щось заперечити, та його приятель усе чудово зрозумів, і обійшлося без бійки. Коли я повернувся, виявилося, що хтось купив мені пиво. На тому й усе.

За кілька місяців я займався невеличкою аварією неподалік. В одній машині був приємний чоловік років сімдесяти, геть обдовбаний; він визнав свою провину одразу ж, як випав з машини на тротуар. В іншій сиділа жінка, яку я впізнав — бачив її за тим столиком у барі. Вона була твереза, спокійна і дуже симпатична. В барі вона не звернула на мене уваги, а от тепер — помітила. Я мав здатність упоратися з різними ситуаціями швидко й ефективно, і, думаю, їй сподобалося саме це. Як я зрозумів, Емі Елен Даєр любила швидкість та ефективність в усьому.

Ще за кілька тижнів я знову зайшов у той бар і побачив там її. Ми впізнали одне одного, і я коротко привітався. Хоча шанс позалицятися до жертви злочину вважається приємним бонусом поліцейської професії, я такого ніколи не робив, тож і від зустрічі нічого не чекав. Емі з подругами пішла геть, поки я курив косяк з кухарем біля чорного ходу, проте бармен передав мені записку.

«Зателефонуй мені. Якнайшвидше!»

Ми зустрілися за кілька днів. Було побачення того типу, коли починаєш в одному закладі, потім опиняєшся в іншому — але чому і як, гадки не маєш, бо поринув у розмову, бо загубився у відчутті свободи, коли не треба думати, як захистити свій статус чи настрій. Під кінець то була вже гра, ми пропонували одне одному, до якого б іще дивного чи маловідомого місця піти, і врешті-решт опинилася на лаві у якомусь дуже туристичному районі, й це було абсолютно природно, бо того вечора ми не почувалися місцевими. Було так відчуття, ніби наші життя створилися просто перед нашими очима тільки тепер. Власне, то було навіть не відчуття, а правда.

Коли зустрічаєш своє кохання, змінюєшся докорінно. Саме тому кохана людина ніколи не познайомиться з тобою-колишнім, а ти ніколи собою-колишнім не станеш знову. І саме тому тоді, коли кохана людина починає від тебе віддалятися, глибинами серця ти відчуваєш надірваність світу набагато раніше, ніж усвідомлюєш початок кінця розумом.