Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

— Авжеж, — швидко відповів я. — Я нічого такого й не думав. Просто в нас у будинку наче хтось побував. Бен удома?

Вона похитала головою і почала пояснювати, що їхньому другові знову гірше і Бен поїхав до нього. Я намагався слухати, але дещо відвернуло мою увагу. Я впізнавав декого з гостей. Сем, товстий бородань, власник бакалії. Зморена сива жінка, якої я не знав на ім’я, але, здається, вона володіла книгарнею у селищі. Прилизаний джентльмен, власник «Кескейдз Гелері», ще знайомі обличчя. Я зрозумів, що маю почуватись ніяково, бо прибув до Боббі на зібрання, куди нас не запрошували. Гості дивилися на мене зовсім не як на ще одного гостя. Я почувався ніби дитина, яка випадково зайшла до чужого класу і дивиться на групу дітей, які зі мною знайомі, але дружити не бажають.

— Думаю, то мені привиділося, — сказав я, усміхнувшись. — Вибачте за клопіт. А що святкуєте?

Боббі м’яко взяла мене під лікоть і повела до дверей.

— У нас зібрання читацького клубу, — пояснила вона. — Переказуй мої шанування Емі.

Й от я опинився на вулиці, і двері за моєю спиною зачинилися. Похмуро на них подивившись, я рушив назад. Аж на доріжці сталося щось дивне.

Назустріч мені, явно прямуючи до Цимерманів, ішов шериф. Він кивнув мені, коли ми порівнялися.

Я й уявити не міг, що він великий книголюб.

Потім я стояв на балконі, курив і чашку по чашці пив каву. Намагався поїсти. Намагався вдатися до логічних і звичних речей, та зрештою зробив те, що від початку назрівало у мене в голові.

Спершу подзвонив Наталі у Санта-Моніку. Вона сказала, що Емі щойно пішла, тож у сестри вона пробула заледве годину. Потім я набрав інший номер — номер головного офісу компанії «Керрі, Крейн і Гарді» в Лос-Анджелесі. Серце важко калатало. Мені відповів веселий голос.

— Доброго дня, — привітався я. — Турбує поштова служба з Сієтла. Маю пакунок для… е-е-е… місіс Вейлен, до завтрашніх зборів. Ви знаєте, де вона зупинилася, чи можна доставити просто в офіс?

— Без проблем. А про які збори ви говорите?

— Гадки не маю. Просто написано — «збори, четвер, ранок». Щось важливе, напевно.

Стало тихо, потім дівчина повернулась.

— Насправді не бачу жодних таких відміток у розкладі,— сказала вона. — На завтра взагалі нічого не заплановано. Можете уточнити?

— Зараз спитаю і передзвоню, — пообіцяв я.

Я сів у крісло, споглядаючи ліс за вікном. Намагався тримати себе в руках. Тепер відсутність ноутбука Емі та її органайзера ставала зрозумілою. Так само зрозумілим був і стан її робочого столу — вона від’їжджала поспіхом. І ніякі непрохані гості не заходили. Проте лишалися недопалки, знайдені надворі, й дуже сильна підозра.

Я сів, вперши лікті в коліна і склавши руки трикутником перед обличчям. Не намагаючись побудувати струнку схему, ставити питання, втискувати факти в рамки, куди вони не хотіли втискуватися, я натомість просто відпустив думки на волю, дозволивши їм плисти за течією. Я сподівався, що за певним законом природного взаємного тяжіння вони складуться у картинку, яку я не міг побачити.

Але картинки не виникло і цього разу. Я тільки виявив ще один факт, який додав до купи інших. Коли я виходив на балкон минулого разу, — Емі була вдома, я тільки-но повернувся з Сієтла, — то побачив там цигарковий попіл. Я тоді подумав, що сам його лишив. Але після тих недопалків унизу я вже мав сумніви. Можливо, уже тоді в тінях нашого життя ховався чужинець.

Ховався — і дуже близько.

Я пішов до спальні, зібрав собі зміну одягу, склав у рюкзак. Потім піднявся в гараж.

Запиленими монолітами височіли ряди коробок з нашими речами і речами власників. У деяких були мої особисті речі — зокрема, сімейні альбоми, все, що лишилося від мого дитинства, окрім спогадів. Важко було повірити, що колись мені закортить їх переглянути.

Повз усі ящики й старі меблі я дістався дальнього кутка. Відсунув важкий верстак, відкривши вбудовану у стіну шафу. Щоб її відімкнути, потрібно було два ключі.

Всередині, загорнутий у полотно, лежав мій пістолет.

Він там лишався з того самого дня, коли ми в'їхали, ніби спогад, який я заховав у тінях пам'яті. Колись я щодня мав його при собі на роботі. Я мав його при собі в ту ніч. Я мусив би його позбутися.

Натомість я його взяв.

Вночі, коли вулиці ваших міст знелюдніють, а селища лежатимуть тихі, й ви думатимете, буцімто вони порожні, насправді вони будуть повні господарів цієї чарівної землі, що колись жили на ній і досі люблять її. Біла людина ніколи не буде сама. Тож хай вона буде чесна і добра до мого народу, бо мертві зовсім не безсилі.

З аеропорту я відразу поїхав до Санта-Моніки, взявши таксі. Попросив водія зупинитися за п’ятдесят метрів від будинку, решту шляху пройшов пішки. У дворі грався хлопчик — зосереджений і серйозний.

— Привіт, — сказав я.

Хлопчик звів очі,