Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

машин навколо. Він не мав видимої мети і просто сів на лавку. Високий на зріст, з широкими плечима. Медисон раптом захотіла побігти до нього і попросити допомогти. Цей чоловік відрізнявся від того, у чиїй машині вона спала. Цей, якщо вже має щось зробити, не зупиниться, поки не зробить справу до кінця.

Натомість Медисон підвелася з лавки і швидко пішла з площі геть, не озираючись, поки не впевнилася, що той чоловік її не побачить. Їй, може, і потрібна була його допомога, а от людині з темної хмари в її голові — ні. Медисон приблизно пригадувала нічну історію з телефоном — головно через стан своїх рук, — але не пам’ятала, навіщо й куди дзвонила. Зате подумала, що варто подзвонити ще декому, кого вона досі уникала. Тепер Медисон почувалася сильнішою і була певна, що впорається з ним.

Знайшовши телефон — цього разу у фойє готелю неподалік, дорогого готелю з маркізою у жовто-червону смужку, — вона витягла з записника білу картку з номером.

На тому кінці одразу ж узяли слухавку.

— Це я, — сказала Медисон. — Потрібна інформація.

— Де ти?

— Ти не розчув питання, Шепарде?

— Слухай, — почав чоловік неприємно терплячим голосом. — Я хочу тобі допомогти. Але спершу я мушу знати, де ти. Тобі дев’ять років. Ти… в небезпеці.

— Все сказав?

— Ні, не все. Медисон, ти нічого не отримаєш, поки не скажеш, де тебе шукати. Як скажеш — я прийду, і ми поговоримо. Я дізнаюся все, що тобі потрібно знати. Нині ти тільки утруднюєш мені завдання.

— Ти своє завдання вже виконав, — різко відказала вона. — Й отримав за нього плату. Хоча й зробив не те, що обіцяв, еге ж? У мене немає причин тобі довіряти.

— Що я зробив не так? Я ж прийшов.

— Зарано. Ти мусив почекати, поки мені виповниться вісімнадцять, як заведено, але ти так хотів швидше отримати свою плату, що не став чекати на мою готовність. Однак насправді з готовністю все гаразд. Я завжди з готовністю перебираю владу. Але, думаю, ти про це пам’ятаєш. Для своєї власної користі.

— Слухай, — знову почав він. — 3 тобою трапилася біда, і все. Ти впала на пляжі. Побачила мене, вирішила, що хочу тобі щось заподіяти, почала бігти і вдарилася головою. Забилася. От тепер тебе й вирубає, і саме тому оті дивні…

— Шепарде, стули пельку. Зараз я поставлю питання. Потім покладу слухавку, і через п’ятнадцять хвилин передзвоню з іншого місця. Якщо на той час ти не надаси мені необхідної інформації, причому такої, яка не викличе у мене сумнівів, я почну реально псувати тобі життя. Словом і ділом. Уторопав?

— Медисон, ти маєш мені довіряти.

Голос на тому кінці затремтів, але вона знала, що то омана — він просто хоче здаватися слабким і спантеличеним, аби вона не сприймала його з належною серйозністю. Насправді його голос тремтіти не міг.

— Я зробив усе, що ти просила…

— Ні,— холодно відрубала вона, — не зробив. Але зробиш, ой зробиш. І ти, і всі інші.

Медисон сказала, що саме їй треба, і поклала слухавку, не чекаючи на відповідь. Подивилася на годинник і рушила до ліфта. Готель був чималий. Хвилин п’ятнадцять можна вештатися коридорами, і ніхто не чіплятиметься. Набагато краще, ніж на вулиці.

Заходячи у ліфт, вона перестріла струнку молоду жінку в костюмі з елегантною блузкою — очі сяють, волосся вкладене. Від неї пахло кавою і м’ятною жуйкою, і Медисон зрозуміла, що жінка довго сиділа сама в кімнаті, повторюючи про себе мантри для впевненості в собі, прилаштовуючи маску професіоналізму, намагаючись запевнити себе в тому, що вона доросла, а не маленька дівчинка.

— Гарні цицьки, — сказала їй Медисон.

Двері ліфта зачинилися, заховавши від неї шоковане обличчя жінки.

Ліфт їхав угору, й у той сам час на околицю міста швидко наближалося авто. За кермом був Саймон О’Доннел. Елісон розмістилася на задньому сидінні з двома мапами і мобільним телефоном. Їй тільки-но вдалося додзвонитися до бюро у справах зниклих безвісти поліції Сієтла і поговорити з чоловіком на ім’я Бланшард, який, здається, сприйняв її серйозно. Принаймні запропонував зустрітися.

— Цей заїзд? — спитав Саймон.

— Наступний, — відповіла вона. — Я гадала, що все пам’ятаю, але…

— Розумію, — кивнув він. — Минуло чимало часу.

Минуло, власне, десять років — цифра, яку неважко пам’ятати, бо вони виїхали з міста саме тоді, коли Елісон виявила, що вагітна. Дитину вони вирішили назвати на честь вулиці, де зустрілися. Саймон почав пробиватися крізь ряди машин, обережний, як завжди. Траплялося, що це дратувало Елісон. Нині не дратувало.

Цілу добу вони чекали, перебуваючи у такому відчаї, що, здається, сприйняття ними часу повністю змінилося. Поліція повідомила, що у Портленді дівчинка намагалася потрапити на літак, але її не пустили, і що вони мають лишатися на місці й чекати. Вони чекали. А поки чекали — розмовляли. Від того, що центр, навколо якого крутилося їхнє життя, забрали, виникло бажання відчинити всі шафи й шухляди — хай уже та пустка була абсолютною. Елісон зізналася, що дружила з чоловіком, якого Саймон не знав, однак далі дружби — і це була правда — справа не пішла. І коли вона це сказала, у її голові ніби луснула мильна бульбашка, всередині якої нічого не було.

Втратили значення і багато речей, які не подобалися їй у Саймоні чи в їхніх стосунках. Ні, вони реально існували і нікуди не поділися. Та коли світ зламався як ціле, деякі його складники виявилися незламаними. Все одразу просто не могло поламатися. Саймону вистачило тактовності цього не казати (дивина!), але