Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

Тож коли я звернув на дев’яносто сьоме шосе і крізь ліс поїхав до Бірч-Кросинг, то знав твердо: я цього так не полишу, хай навіть мені чи комусь іще від того не стане добра. Бог Бід знає, де я живу, і не забуде про мене. Навіть коли я не робитиму нічого, рано чи пізно він по мене прийде.

Можливо, час дати йому бій.

Друга ніч на вулиці здалася Медисон ще довшою за першу. Після візиту до того дурного чоловіка в офісі — цей епізод Медисон пам’ятала ніби крізь туман, — вона деякий час просто ходила. Купила у маркеті поїсти, з’їла куплене в парку, трохи поплакала — і знову ходила, аж поки зачинилися всі крамниці й ресторани. Вона тулилася до стін у провулках, ховалася у тінях. Деякий час постояла перед будівлею з затуленими вікнами, навіть подзвонила у двері. Спробувала відчинити її сама — за палітурку записника було запхнуто ключі, але вони не підійшли. Це її дуже збентежило й роздратувало. Медисон була певна, що її обікрали. Тепер вона знала, де саме.

Відвернувшись від будівлі, вона крадькома рушила назад у діловий квартал — повз довгу будівлю книгарні «Барнз&Нобл», повз дивну металево-скляну Громадську бібліотеку. По діагоналі вона спускалася до затоки по східному схилу пагорба. Йшла так довго, що почало здаватися — воно все їй сниться: сниться, що вона маленька дівчинка, якій не можна спинятися, яка мусить знайти щось важливе — але ніхто не сказав їй, що саме. Врешті-решт вона дійшла до місця, звідки не захотіла йти. Це був крихітний парк навпроти старої будівлі, й наче нічого особливого в цьому місці не було — але будівля називалася «Єслер», і це ім’я було їй знайоме по записнику. В парку не було трави, тільки дерева і лавка під дашком біля тотемного стовпа. Під тим дашком також була скульптура — голова індіанського вождя, з якої можна було попити воду.

Медисон часто доводилося покидати цей прихисток, бо приходили інші — головно безпритульні, які виходили, човгаючи, з прилеглих вулиць. Дехто підходив попити води. Вони явно хотіли побути тут якийсь час, проте не планували лишитися надовго, — а вона хотіла б лишитися, та не могла. Маленькій дівчинці багато чого не можна. Взагалі паскудно бути маленькою дівчинкою. Досі вона й гадки не мала, що можна почуватись аж настільки погано.

Настав момент, коли вона більше не могла лишатися на ногах. Видерлася на невисоку стіну, виявила діру у воротах і крізь неї проникла на парковку, побудовану у вигляді потонулого корабля. На верхньому поверсі знайшлася єдина машина, покинута кимось у самоті ночі.

Зовсім як Медисон. Задні двері були незамкнені.

Вона влізла всередину і влаштувалася зручніше.

Прокинулася зненацька. Минуло менше години. Якусь мить Медисон не могла пригадати, хто вона і що тут робить, зате було дещо, що вона згадала дуже, дуже чітко.

Вона витягла з кишені папір і ручку і записала чотири цифри — страшним поспіхом, бо боялася, що їх у неї знову заберуть, вирвуть просто з рук.

Але цього разу вдалося. Медисон перерахувала цифри, і її серце шалено закалатало. Здається, це був повний номер.

Без вагань вона вискочила з машини і побігла геть з парковки на вулицю. Там почала роззиратися, шукаючи телефон. Жодного не побачила, побігла далі. Так, вона привертала увагу, але діяти треба було швидко.

Медисон бігла і бігла, аж ось знайшла телефон, який працював. Схопивши слухавку, вона почала набивати цифри з аркуша й аж закричала з тріумфу, коли клацнула останню.

Перестрибуючи з ноги на ногу, вона ледь дочекалася, поки на тому кінці взяли слухавку — й одразу, захлинаючись, почала говорити, говорити так швидко, наскільки могла.

Та раптом її зір затопила чорнота, і Медисон перестала чути власну мову. Вона боролася — так само, як боролася вдень в офісі того чоловіка — проти цієї темної хмари, підсвіченої зсередини блискавками думок і спогадів, які нічого не означали і водночас викликали бажання вчиняти погано. Вона подумки закричала, почала відштовхувати, відганяти їх від себе.

Далі Медисон зрозуміла, що йде геть від уже поламаного телефону, а папірець, який вона тримала в руці, подерто, і вітер розносить клапті. Поглянувши на руки, вона побачила здерті кісточки. А коли помітила кров, то здивувалася тому, що цього разу то її власна кров.

За деякий час вона прокинулася через те, що відчинилися дверцята машини.

— Господи Ісусе!

Медисон швидко сіла. Вона була на задньому сидінні машини. Розвиднилося. Здається, вона довго спала. Почувалася трохи краще. Не такою спантеличеною.

Біля машин стояв чоловік і дивився на неї великими очима. Бліда шкіра, волосся кольору піску. Він дивився не в обличчя їй, а нижче, і коли Медисон опустила очі, то побачила, що руки у неї закривавлені. Трохи засохлої крові було й на пальті.

— Нічого, — заспокоїла вона чоловіка, хоча було боляче. — Зі мною все гаразд. Просто телефон розбила.

— Ти що тут робиш?

— Шукала місце поспати, а ви не замкнули двері. Не хвилюйтеся, я нічого не вкрала.

— Та… слухай…

Чоловік явно не знав, що робити у такій ситуації. Він був у костюмі, при краватці, а очі його були трохи скляні, як-от у тата Медисон, коли той був дуже, дуже заклопотаний і мало