Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

— Все, — кивнув він. — Того вечора я не взяв із собою флешку. Вся робота тепер зберігається тільки у мене в голові.

— А що за робота? — поцікавився Фішер. — Над чим ви працювали?

— Я не можу сказати.

— Можете, — твердо заперечив Фішер. — Ми мусимо знати більше.

Напевно, справа була у вранішньому освітленні, але обличчя Фішера тепер було зовсім іншим. Помітніші стали зморшки в кутиках очей, губи потоншали.

— Більше? — перепитав я. — Я думав, ти не знаєш нічого.

Фішер відвернувся, і я зрозумів, що він мені брехав.

— Ґері хоче сказати, — пояснив я Андерсону, — що коли ви бодай натякнете, можна бути дізнатися більше про причини тих подій у вашому домі. Дати копам інший кут зору на ситуацію, показати їм, що там був хтось інший, і не без причини.

— Звідки мені знати, що ти не один з них? Чи що він не один з них?

— Нізвідки, — відповів я. — Ані в мене, ані в нього немає бейджа з написом «Сертифікований хороший хлопець».

Якщо тобі треба такого плану підтвердження, то його видають тільки на небесах.

— Я тобі розкажу, — кивнув Андерсон, дивлячись на мене.

Натяк був зрозумілий. Я безтурботно повернувся до Фішера.

— Ґері. Ти не хочеш принести Біллові ще кави? А я б, може, і поїв.

Вираз обличчя Фішера лишився стриманим.

— Як скажеш.

Він скуто підвівся і рушив до шинкваса. Андерсон всоте роззирнувся, його очі бігали.

— Хочу дати тобі пораду, — сказав я. — Не варто повсякчас отак дивитися навколо. Якщо хочеш, щоб тебе не помічали, маєш виглядати так, ніби рухаєшся з пункту А у пункт Б, і пройти всі відповідні етапи. Якщо тебе за оцим зирканням застукає коп, якому нема чого робити, він тебе перевірить просто про всяк випадок.

— Звідки знаєш?

— Бо я ним був.

— Ти коп?!

— Білле, слухай уважніше. Я кажу «був». Більше в поліції не працюю. І не співпрацюю. Хоча мушу сказати, що копи не всі покидьки. Головним підозрюваним у такій справі ти б став будь-де в Америці. Копи навчаються аналізувати ситуації згідно з найбільш вірогідними схемами. Це зберігає час, а інколи рятує життя. Ти випадково опинився з того боку барикади, але це не означає, що поліція — то сили зла як вони є. Найкраще, що ти можеш нині зробити, — це не ховатись, а подумати, з чим до них піти.

Андерсон затрусив головою.

— Та як же я…

— Розкажи мені, у чому справа, — мовив я. — Я розумію, що це дещо дуже таємне — навіть Пітер Чен не в курсі. Це не моя справа, і, правду кажучи, мені немає до твоїх секретів діла. Але інших варіантів немає, і крім того, через цю таємницю вже загинули люди.

— Ти не повіриш у те, що я розкажу.

— Хтось мусить повірити, — відповів я. — Раптом це буду я. Спробуй.

Він вагався дуже довго. Я поглянув на шинквас — хотів помахати Фішеру, дати зрозуміти, що справа рухається, — але його там не було. Мабуть, пішов у туалет чи подихати. У нього сьогодні важкий ранок, надто з огляду на те, що він нарешті знайшов те, що давно шукав.

Коли Андерсон заговорив, стало ясно: він не просто думає, що я можу допомогти, він ділиться тим, що дуже довго тримав у собі. Неправда, що кожен злочинець підсвідомо мріє зізнатися; але правда, що кожна людина прагне повідати іншим свою історію, припинити ховатися бодай на мить.

— Моя спеціалізація, — почав він, — це динаміка хвиль. Особливо все, пов'язане зі звуком. В університеті я вивчав загальну фізику процесів, але кілька років тому почав цікавитися більш універсальними матеріями. Тим, як саме впливає на нас звук.

— Тобто? — перепитав я. Після тих кількох речень, що він видав, я почав сумніватися у тому, що воно мені буде хоч трохи корисне.

З реакції Андерсона стало ясно, що той сумнів на моєму обличчі від нього не сховався.

— Звук дуже недооцінюють, — серйозно мовив він. — Усі знають таке поняття, як «щось ввижається», але звук у цьому плані набагато потужніший. Мало хто це усвідомлює. Всім відомо, що проти Мануеля Нор’єги застосовували важкий рок, чули й про те, що ФБР вмикала музику під час штурму Маунт-Кармел. Але суть там була не в тому, щоб мучити людей музикою, яка їм не подобається. Коли в ресторані грає гучна музика, їжа не приносить задоволення. Неможливо сконцентруватися на тому, що їси, на власне відчутті смаку. Нібито вимикається частина мозку. А коли чуєш якусь мелодію, то легко подумки переносишся у той момент, коли вперше її почув.

Приходять ті самі емоції, запахи, смак, інші сенсорні відчуття з тої миті. З тобою, напевно, теж так бувало.

— Думаю, так. Так, звісно.

Розмова про важливі для нього речі, здається, на деякий час допомогла Андерсонові забути про решту світу.

— Чи ось. Ти на самоті вночі, у темряві, у незнайомому місці — і раптом якийсь звук. Неважливо, що ти нічого не бачиш — зір узагалі втрачає значення. Не треба нічого бачити, щоб перелякатися до чортиків. Твоє тіло, твій мозок знає, який звук важливий.

— Гаразд, — кивнув я. Я знав, що краще дати йому виговоритись, але з якоїсь причини від цієї розмови почав почуватись незатишно, занепокоївся. Фішер досі не з'явився, і якось ця мандрівка до туалету затягувалася. — Вірю тобі на слові, Білле.