Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

працював копом, коли тебе раптом осявало: так, сталося саме це, або так, це саме той хлопець, — і насправді це знання ти носив у собі вже кілька днів чи навіть тижнів. Просто якісь деталі пазлу вклалися на свої місця, і тепер ти нарешті збагнув те, що вже знав.

— Так, є таке відчуття. Але інколи воно означає, що ти просто так заплутався у здогадах, що тільки сам себе і здатен зрозуміти.

Проте Фішер мене не слухав.

— На мить я подумав, що вона повернулася, — тихо промовив він. — Донна. Щоб цього разу вже бути зі мною.

Я сидів і мовчки дивився на нього.

— Я знаю, що воно звучить дико, — кивнув він. — Навіть гірше, ніж дико. Але звідки ж тоді ті сни?

— Ну… слухай, ти спав з Донною?

— Джеку, я заледве знав, що вона існує. У тому-то й суть. Я так страждав саме через те, що, виявляється, стільки означав для людини, а сам і гадки не мав, що вона живе на планеті Земля разом зі мною.

— Ось що я думаю, — почав я, добираючи слова. — Донна мертва, і те все — просто гра твоєї уяви. Ти й досі підсвідомо віриш, що винний у її смерті. Але правда в тому, що з іншими людьми ми нічого не можемо поробити. Всі людини — ніби кокони. Є те, що інші бачать, і те, що сховане всередині,— та людина, яка існувала, жила до зустрічі з тобою, живе своїм життям, коли тебе немає поруч, і житиме собі далі, коли ти підеш. Та людина, яку ти знаєш, — то ніби відгалуження твоєї власної уяви. А та, яку ти не знаєш, — оце справжня суть людини.

— Так, — кивнув Фішер. — Так, гадаю, це слушно.

Я закопилив губу, такий собі вісімнадцятирічний мудрагель, і на мить виникло таке відчуття, ніби стіни зникли, і крісла, у яких ми сидимо, стоять поблизу бігових доріжок, де нікого немає, бо всі друзі пішли у власних справах, а ми лишилися сидіти і просидимо отак ще якийсь час.

Здається, ми ще про щось говорили, й у певний момент я заснув. Збудило мене якесь дзижчання. Я смикнувся і побачив, що Фішер спить у кріслі навпроти, а годинник біля ліжка показує 3.18.

Дзижчав мобільний. Я так-сяк намацав його і підніс до вуха.

— Га.

— Це Джек Вейлен?

— А хто питає?

Відповіли по паузі.

— Мене звати Вілл Андерсон.

Розділ 25

Врешті-решт Шепард передзвонив Розі. Він мав більше волі, ніж інші, але не варто було нею зловживати. Він сподівався, що Роза вдовольниться телефонною розмовою, та вона наполягла на зустрічі віч-на-віч. Хотіла зустрітися у старому місті, неподалік площі, але Шепард відмовився. Йому там не подобалося. Надто густе повітря. Навіть коли немає людей, почуваєшся ніби у натовпі.

Він приїхав заздалегідь. Віктор-Стейнбрук-парк, на північ від рибного ринку, на краєчку стрімчака понад бухтою. На траві спали бездомні, нечисленні столики для пікніків теж окупували пияки чи обкурені. Але тут були й інші. Відчуття було не таким гострим, як на площі, але вночі воно не полишало його ніде, особливо останнім часом. Шепард сів за столик на брукованому майданчику біля входу в парк, звідки бачив Аляскінський транспортний віадук і холодний простір бухти Еліот. За гожого дня все було видно від гирла П'юджет-саунд до самісінької гори Реньє на півдні. Але нині було темно, хмарно, мертво.

Оце вперше він сидів непорушно відтоді, як прибув у місто. Весь день Шепард провів на ногах. Він побував на житловій вулиці у районі Квін-Енн, у барі готелю в діловому кварталі. Він тинявся вулицями туди й сюди, прочесав центр, Інтернаціональний район, Бродвей.

Але її не знайшов.

Роза прибула за годину. Вона була сама, та Шепард відзначив, як ніхто з покидьків суспільства не наважився навіть глянути на невисоку жіночку, самотню в нічному парку.

Люди марґінесу набагато тонше, ніж середній клас, відчувають, з ким не варто зв’язуватися. Така собі еволюційна схема, закон природного відбору серед незаможних, у світі жорстокості й неякісної наркоти: вони навчаються помічати те, чого ніхто більше не помічає.

Роза сіла за бетонний столик навпроти Шепарда, не привіталася, не всміхнулася.

— Вочевидь, я щось не так зрозуміла, — промовила вона. — Я вважала, що ти маєш передзвонювати одразу. А не, бляха, через три тижні.

— Я був зайнятий. Виконував твої накази.

— І?

Шепард відзначив, що за іншими столиками у парку з’явилися поодинокі постаті — чоловічі й жіночі — вбрані непоказно, непримітно. Ще одна особа стояла метрів за тридцять: чоловік з коротким рудуватим волоссям. Жодного з новоприбулих Шепард не впізнавав, проте він знав, хто то: такі самі як він, люди, які носять своє життя у валізці. Те, що Роза вирішила так подбати сьогодні про свою безпеку, його заінтригувало.

Якщо, звісно, воно все те, чим здається.

Він схрестив руки на грудях, поклавши одну на схований у пальті пістолет.

— Останній наказ я виконав, — сказав він. — Хоча насправді тільки час змарнував. Ніхто б не послухав того Оза Тернера. Та нехай. Люди, які спілкувалися з Андерсоном про його роботу, мертві, його записи знищені, справі кінець.

— За дурепу мене маєш?

Шепард знизав плечима.

— Він зник. Певно, мертвий. Тож…