Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

— Нехай він зберігається у тебе. — Келен відкашлялася, намагаючись упоратися з голосом, але змогла лише прошепотіти:

— Я знаю, чого вона від тебе хоче… що вона змусить тебе робити.

Він похитав головою:

— Ні, це не те, що… Я не візьму… — Він промовив це так, немов, відмовляючись від кулона, якимось чином відкидав таку можливість.

Келен притиснула долоню до його щоки. Очі їй застеляли сльози.

— Будь ласка, Річард. Будь ласка, візьми. Заради мене. Я не винесу думки, що інша жінка буде виношувати твоє дитя. — «Або самої думки про те, як його будуть зачинати». Але цього вона вголос не сказала. — Особливо після…

Річард відвів очі.

— Келен… — Йому не вистачало слів.

— Просто зроби це заради мене. Візьми. Будь ласка, Річард. Я виконаю твоє прохання. Будь ласка, виконай і ти моє. Я не винесу думки, що у цієї мерзенної тварюки буде від тебе дитина. Дитина, яка має бути моєю. Як ти не розумієш? Як я зможу любити когось, кого заздалегідь ненавиджу? І як я зможу ненавидіти когось, хто буде частиною тебе? Будь ласка, Річард, не допусти цього.

Холодний вітер тріпав волосся Келен. Здавалося, все її життя розсипається на порох. Вона не могла повірити, що таке радісне, мирне і красиве місце, місце, де вона повернулася до життя, — стане місцем, де у неї віднімуть все.

Річард швидко простягнув їй кулон, ніби той міг його вкусити. Темний камінь звисав на ланцюжку з його пальців, мерехтячи в сірому світлі.

— Келен, не думаю, що вся затія заради цього. Правда, не думаю. Але навіть якщо так, вона може просто відмовитися його надіти і пригрозить вбити тебе, якщо я не…

Келен зняла ланцюжок з його пальця і знову вклала йому в долоню. Темний камінчик блищав під тоненькою ланцюжком, згорнулася змійкою. Келен закрила йому долоню і стиснула обома руками.

— Ти сам сказав, що ми не повинні відкидати якісь варіанти тільки тому, що думка про них надто болюча.

— Але якщо вона відмовиться…

— Якщо настане час, коли вона від тебе цього зажадає, ти повинен переконати її надіти кулон. Зобов'язаний. Заради мене. Мені і так боляче думати, що вона може ось так взяти мою любов, мого чоловіка, але боятися ще й…

Його велика долоня була такою теплою, рідною і заспокійливою. Вона давилася сльозами. Їй нічого не залишалося — тільки благати.

— Будь ласка, Річард…

Він міцно стиснув губи, кивнув і засунув кулон у кишеню.

— Сумніваюся, що це входить в її наміри, але якщо до цього дійде, то даю слово: вона кулон надіне. Келен, схлипнувши, пригорнулась до нього. Річард взяв її під руку.

— Пішли. Треба поспішати. Мені ще потрібно зібратися. У мене залишилося всього кілька хвилин, я піду коротшою дорогою і наздожену її на вершині, але часу мало.

Келен бачила крізь сльози Кару. Одягнена в червону шкіру, Морд-Сіт стояла в дверях їх спальні до спостерігала, як Річард квапливо кидає речі в мішок. Келен кивала, коли Річард давав Карі короткі вказівки. Вони вже прийшли до найголовнішої угоди і, схоже, обидва боялися сказати щось ще.

Слабке світло, яке проникало крізь маленьке віконце, практично не розсіювало пануючу в спальні напівтемряву. Кімната нагадувала темницю. Одягнений у темне Річард був схожий на тінь. Скільки разів Келен, прикута до ліжка, так і думала про цю кімнату — як про свою темницю. Тепер тут панував майже відчутний дух темниці, тільки замість затхлого смороду кам'яних катівень пахло смолою.

Келен дивилася, як Річард вкладає чорні штани, чорну сорочку, чорну з золотом туніку, срібні браслети, пояс з кошелями і золотий плащ в мішок. На ньому був простий наряд лісового провідника — зараз переодягатися ніколи. Келен сподівалася, що дуже скоро він зможе втекти і знову надіне одяг бойового чародія, щоб повести їх у бій проти Ордена.

З якихось не цілком зрозумілих причин Річард став ключовою фігурою в їх боротьбі. Келен знала, що його ставлення до подій правильне. Люди самі повинні захотіти битися за себе, та свою свободу, а не просто слідувати за вождем.

Засовуючи в мішок речі і всякі дрібниці, Річард говорив Келен, що, можливо, їй вдасться розшукати Зедда. У старого чарівника можуть бути деякі міркування. Вона кивнула, сказала, що постарається, але сама чудово знала: Зедд нічого зробити не зможе. Цей моторошний трикутник не зруйнує ніхто, Ніккі про це подбала. Річард просто дарував їй надію — єдине, що він міг зараз їй подарувати.

Келен не знала, куди подіти руки. Вона стояла, ламаючи пальці, а з очей лилися сльози. Потрібно було щось сказати, щось важливе, поки ще є можливість, але нічого не спадало на думку. Вона знала: Річард розуміє її почуття, бачить, що у неї на серці, і ніякі слова нічого тут не додадуть.

Відчуття неминучості заповнювало кімнату. Неминучість була присутня тут, як похмурий стражник, який чекав, щоб забрати Річарда, і відвести його геть. Неминучість чекала — невблаганна, невразлива, байдужа.

Коли Кара відійшла від дверей, Річард дістав зі шкіряного мішка жменю золотих і срібних монет. Похапцем зсипавши половину назад, він простягнув частину, що залишилася їй.

— Візьми. Може стати в нагоді.

— Я Мати-сповідниця. Мені не потрібно золото. Річард кинув гроші на ліжко, не бажаючи витрачати час на суперечки.

— Забереш які небудь фігурки? — Запитала Келен. Дурне питання, але треба ж якось заповнити гнітючу мовчанку, а більше нічого не приходить в голову.

— Ні. Вони мені не потрібні. Коли будеш дивитися на них, думай про мене і пам'ятай, що я тебе люблю. — Він згорнув ковдру, загорнув