Крила кольору хмар - Дарунок Корній

каптури стоять над гладдю води, ніби роздивляються в ній своє відображення. Я теж мимохіть утуплюю очі у воду та мало не падаю від побаченого. Це зараз темне деркало, а в ньому відбита душа кожного, хто тримає в руках смолоскип. І це видиво не для слабаків. Таких почвар ви навряд чи коли бачили навіть у найпотворнішому жахлику. Бр-р-р. Відводжу поспішно очі. Ще трохи — і я почну ненавидіти дзеркала. Бо щоразу, зазираючи у люстерко, я натикаюся там на правду. Чорні каптури та почвари в озері якусь мить медитують над озером, тоді різко піднімають угору руки зі смолоскипами та опускають повагом у воду і…

— Хай щезне завіса води, — прокочується Світовидовим полем.

Вода в озері починає горіти. Це триває якихось десяток секунд, яскраво-пурпурне полум’я, здається, сягає місяця, облизуючи йому щоки своїм масним язиком.

Усе припиняється так само швидко, як і починалося. Вогонь різко гасне, і замість води в озері я легко можу розгледіти напівпрозорі сірі двері. Мені здається, що, крім мене, їх ніхто не бачить, бо всі запитально дивляться на мене.

Я поспіхом лізу до кишені джинсів. У мене там мішечок солі, що разом із пір’ячком дав пан Олег. І я, здається, тепер розумію, для чого. «Сіль Сарматського моря, допоможи мені!» — шепочуть губи.

Беру сіль пучками й акуратно сиплю, створюючи довкола дверей коло.

У колі тільки я і двері. Мечислав, схоже, не дуже розуміє, що я роблю. Ошелешено слідкує за моїми діями.

— Що ти робиш, навіжена? Звідки у неї сіль? — кричить Софія і поривається вихопити у мене з рук мішечок. — Ти що, вирішила якимось дурнуватим колом закритися від нас? Психопатка, звичайною сіллю проти янголів? Ми ж не відьмаки якісь там…

Мечислав перехоплює жінку, сердито трусить нею, наче зламаною лялькою:

— Це ти навіжена! Заспокойся. Вона ліпше знає, що робить. Зараз вона Воротар і Хранитель ключа. Кров янгола та міць ключа їй наказують, і вона змушена скоритися. А будеш заважати та переривати ритуал, я тебе власними руками придушу.

Софія виривається, ображено відступає, поправляючи на голові каптур.

— Так, тепер кров, — дуже спокійно радить Мечислав, вирішивши допомагати і мені, і ритуалу.

— Я знаю, — буденно штрикаю собі пальця лівиці булавкою та швиденько проводжу пальцем по ключу.

— Небом заклинаю, — шепочуть губи, і я бачу, як блискуча поверхня ключа всотує мою кров, перетворюючись на очах із срібної флешки на серйозний великий ключ від добротних воріт.

— Землею прикриваю, — промовляю слова, ловлячи себе на думці, що сама не знаю, звідки в мені беруться вони.

Стаю на праве коліно, кланяюся до пояса землі, торкаюся її ключем та відчуваю, як вона в мене під ногами стає наче живою і дрібно тремтить.

— Сяйвом місячним огортаю, — підводжуся та підношу ключ у себе над головою, дивлячись, як місячне світло оперізує його.

— І росою Божою очищаю! — Руки тягнуться до трави, кладу в неї ключ. Трава, мокра та холодна, враз стає теплою та м’якою.

Ключ усотує в себе воду, і я відчуваю, що стаю одним цілим з ним. Він і я — одне. І зараз я — Воротар, ключниця дверей, які за мить відімкнуться. Я не знаю, що за ними, але знаю, що тільки я можу дати лад і дверям, і всьому тому янгольському безладу довкола.

Краєм ока помічаю: Мечислав уважно слідкує за кожним моїм рухом, боїться пропустити момент, коли обітовані двері відчиняться. І він зайде досередини, щоб отримати те, на що він витратив так багато часу і зусиль.

Земля під ногами вібрує. Я встромляю ключа в двері.

Я повинна зробити те, що задумала. Мене має стати аж на два ритуали.

Я виб’ю волю для бабусі.

І я…

…помру…

…прихопивши з собою Мечислава.

Якщо чесно, то в мене спочатку було бажання вчинити геть-чисто тарарам, забравши на той світ усіх покидьків, що тут зібралися. Ну, як боєць-смертник, що кидає гранату так, аби разом із ним загинули вороги, котрі оточили його. Світ би від цього не став гіршим, навіть, можливо, трохи змінився на краще. Та потім зрозуміла, що не вдасться.

Заслабо. Бо мені нема чим платити за таку велику оборудку. Як там казав пан Олег: обмін завжди чесний — отримаєш рівно стільки, скільки віддаєш. Життя у мене одне, душа — теж одненька. Останню шкода найбільше.

Але на батька мене таки стане. Його я мушу зупинити.

Ритуал прохання насправді дуже простий, можна й подумки спробувати, не обов’язково вголос, аби тільки то було щиро. Життя за життя. Хіба не рівнозначно? А душа за душу? Як я раніше не дотумкала? Я маю спробувати душу Мечислава перетворити на Воротаря, ув’язнити у Втраченому Раю. Бабусину ж випустити і назавжди запечатати ворота. Життя за життя, душа за душу! А тоді можна й тихо померти… Людиною. Така платня!

Виявляється, з доброї волі віддавати душу страшенно боляче. Пече всередині так, мов у мені не кров, а вогонь тілом тече. І дивитися на те, як Мечислав зламаною лялькою падає додолу і хрипить, вигинаючись, в агонії, теж нестерпно. Це я його вбиваю: життя за життя. Я не збираюсь каятися у вчиненому. Дали б шанс почати із самого початку — діяла б так само, не бачу іншого виходу.

— Мала паскуднице! Ото втнула! Убити батька! Ану, стій! — У голосі темного янгола, старого знайомого, отого, з крижаними очима, суміш захоплення й роздратування.

Він шарпається, але невидима стіна, котру утворила сіль Сарматського моря, не впускає янгола в коло. Значить, у мене є трохи часу, поки сила заклинання ключа-крові-Місяця-душі діє.

Здається, я молюся, хоч зараз, утративши душу, навряд чи маю право на відповідь і милість. А може, молю бабусину душу, аби почула і допомогла мені зсередини. Зусиллям волі намагаюся штовхнути двері, бо ключ я повернула, а на те, щоб рухати їх, бракне сил. Та несподівано для мене вони самі різко відчиняються. Світла, напівпрозора, але дуже знайома мені постать випурхує з дверей. Від неї віє любов’ю та спокоєм. Вона розкочує довкола себе хвилі-нитки, легкі та потужні. І я бачу, як одна з тих хвиль раптово шарпається вперед, без зусиль долає соляну загорожу, сягає Мечислава. Щось блискуче та в’юнке звивається довкола шиї батька. Ласо, закинуте вправним тореадором. Душа батька з його фантомом-звіром з’єднані в одне. Фантом починає по-вовчому вити, натужно та моторошно.

О Господи! Душа янгола та душа перевертня скліщилися, і кого там більше — не добереш. Мить — і душа мого батька вкупі з фантомом