Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

змив стільки землі у яму, що я вже й не міг сказати, наскільки глибоко прокопав кілька днів тому. Крім цього, я також здійснив доволі важку подорож на віддалений хутір, на якому спалили те смертоносне створіння, і отримав невеличку винагороду за свій клопіт. На попелищі тієї фатальної халупи я знайшов кілька кісток, але, очевидно, жодна з них не належала чудовиську. Скватери запевнили, що тієї ночі потворі дісталася лише одна жертва, але я не довіряв їхнім словам, оскільки крім цілого людського черепа я знайшов там іще один фрагмент кістки, яка свого часу теж, мабуть, була частиною людського черепа. Хоча багато хто бачив стрімкий стрибок чудовиська, ніхто не міг достеменно сказати, як виглядало те створіння; всі називали його просто дияволом. Обстеживши велике дерево, на якому воно чаїлося, я не знайшов жодних характерних відмітин. Я намагався знайти його сліди у чорному лісі, але цього разу не зміг витримати ані вигляду неприродно великих стовбурів, ані їх товстих змієподібних коренів, які хворобливо звивалися, перш ніж пірнути під землю.

Моїм наступним кроком було ретельне обстеження покинутого хутора, де смерть зібрала такий щедрий ужинок і де Артур Монро бачив щось, про що вже не встиг розповісти. Хоча мої попередні пошуки, які проводились якнайретельніше, виявились безрезультатними, зараз у мене з’явилися нові дані, які я хотів перевірити; та жахлива замогильна лапа у тунелі переконала мене, що принаймні одна з форм того жаху була підземною тварюкою. Цього разу, 14 листопада, я провадив свої пошуки переважно на тих схилах Круглої Вершини і Кленового Пагорба, які виходили на злощасний хутір, особливу ж увагу я звертав на розпушену землю на місцях останніх зсувів.

Того дня мої пошуки так нічого й не прояснили, і коли запала темрява, я все ще стояв на Кленовому Пагорбі, дивлячись униз на хутір і через всю долину — на Буремну Гору та милуючись просто розкішним заходом сонця. А зараз уже сходив місяць, майже повня, заливаючи срібним паводком рівнину, далекий схил гори і дивні пагорки, які здіймалися тут і там. Цілком мирний ідилічний краєвид, але знаючи, що він приховує, я його ненавидів. Я ненавидів насмішкуватий місяць, лицемірну долину, набряклий чиряк гори і ті зловісні пагорки. Все здавалося мені враженим якоюсь огидною недугою, що виникла в результаті отруйного союзу відразливих і таємних сил.

Роззираючись залитим місяцем краєвидом, я мимохіть звернув увагу на певну своєрідність ландшафту, повторення того самого топографічного елемента. Не маючи ґрунтовних знань з геології, я спершу просто зацікавився дивними пагорками і насипами у цьому регіоні. Я помітив, що їх досить багато розкидано навколо Буремної Гори і що у долині їх менше, аніж біля самої вершини, де доісторичні льодовики, вірогідно, зустрічали менший опір своєму дивовижному просуванню донизу.

Зараз, у світлі місяця, що нависав над обрієм, відкидаючи довгі химерні тіні, мені раптом сяйнуло: окремі точки і лінії цієї системи пагорбів дивним чином пов’язані із вершиною Буремної Гори. Безсумнівно, вершина була центром, з якого у довільному порядку навколо розбігалися лінії рядів і точок, ніби той проклятий маєток Мартензів випустив видимі щупальця жаху. Сама думка про них невідь-чому змушувала мене тремтіти, аж я зупинився, щоб проаналізувати причини, через які вважав, що ці пагорки мають льодовикове походження.

Що більше я міркував, то менше вірив у свою попередню теорію, тож тепер мій розум, немов отримавши просвітлення, почав вловлювати химерні і страхітливі аналогії між тим, що сталося на поверхні, і тим, що я бачив у підземеллі. Ще не осягнувши всього повністю, я вже почав гарячково бурмотіти обривки фраз: «Господи!.. Кротовини… прокляте місце усе перекопане… скільки ж… та ніч у садибі… вони спершу взяли Беннета і Тобі… обабіч нас»… Я став несамовито розкопувати найближчий від мене пагорб; копав відчайдушно, руки тремтіли, мене охопило радісне збудження; копаючи, я нарешті наштовхнувся на тунель чи то лаз, такий самий, як той, яким я повз тієї диявольської ночі, і з моїх грудей вирвався крик.

Я пригадую, як потім мчав з лопатою в руках; це був скажений біг через залиті місячним світлом, вкриті насипами луги, через хворі, густі безодні примарних лісів на схилах; волаючи і задихаючись, я підстрибом мчав до жахливої садиби Мартензів. Пам’ятаю, як копав землю у зарослому вересом підвалі; копав, щоб дістатися ядра і центру цього злоякісного світу кроториїв. А тоді пригадую, як реготав, коли нарешті наткнувся на прохід — діру в основі старого димаря, порослого густими бур’янами, що відкидали дивні тіні у світлі самотньої свічки, яку я мав із собою. Я не знав, що за істоти і досі залишалися в цьому пекельному вулику, зачаєно очікуючи, доки їх пробудить грім. Двоє з них загинули; можливо, їх більше і не було. Але все ж я був сповнений рішучості проникнути у найглибші таємниці жаху, який я остаточно почав вважати означеним, матеріальним і органічним.

Мої вагання і роздуми про те, чи варто досліджувати прохід самотужки і негайно, озброївшись кишеньковим ліхтариком, а чи спробувати долучити до цього ще групу скватерів, через деякий час урвав раптовий порив вітру знадвору; він задув свічку і залишив мене у непроникній темряві. Місяць більше не просвічував крізь отвори і тріщини над моєю головою, і з відчуттям приреченості я почув зловісні перегуки близького грому. Мене охопило сум’яття думок і почуттів, змусивши позадкувати у найдальший куток підвалу. Втім, я жодного разу не відвернув погляду від жахливого отвору у підмурках димаря, і коли бліді спалахи блискавки проникали крізь зарості довкола підвалу і осявали тріщини у стіні наді мною, я розрізняв покришену цеглу і хворобливу рослинність цього димаря. Кожна секунда сповнювала мене страхом упереміш із цікавістю. Що прикличе сюди ця нова буря — чи залишилося ще щось, що вона може прикликати? У яскравому світлі блискавиці я знайшов собі сховок у густих чагарях, крізь які міг непомітно спостерігати за входом.

Якщо небеса зглянуться наді мною, колись вони зітруть з моєї пам’яті те видиво, яке постало там перед моїми очима, і дозволять мені мирно дожити віку. Я більше не можу ночами спати і мушу приймати опій під час грози. Це сталося раптово і несподівано: демон вишмигнув із глибоких незвіданих нір, немов пацюк; він важко сопів, ніби щось винюхуючи, а потім із отвору під димарем у всій своїй многості вихлюпнулося життя — огидний, ніби пожертий проказою, породжений ніччю потік всього найгидкішого, що є у живих істотах, ці тварюки були огидніші і жахливіші, ніж найчорніші виплодки безумств і хвороб смертного людства. Киплячи, нуртуючи, пульсуючи, клекочучи, ніби зміїне кубло, вони викочувалися, розтікалися із тієї зяючої діри, ніби гній із виразки, крізь щілини і дірки розливаючись з підвалу, щоб розсипатися проклятими опівнічними лісами, розносячи жах, божевілля і смерть.

Лише Богові відомо, скільки їх там було — мабуть, тисячі. Видовище цього потоку у блідих, мерехтливих спалахах блискавки було просто жахливим. Коли потік порідшав настільки, щоб можна було розрізнити окремих істот, я побачив, що то були низькорослі, спотворені, волохаті мавпоподібні почвари, диявольська карикатура на усе мавпяче плем’я. Їхня німота була жахливою; лише раз почувся слабкий писк, коли одна з останніх потвор очевидно звичним рухом повернулася, щоб схопити слабшого супутника. Інші теж накинулися на останки і, захлинаючись слиною, пожерли їх. Саме тоді, попри моє заціпеніння від страху і огиди, хвороблива