Кохана майстра смерті - Олеся Лис

День за днем ​​чоловік шукає інформацію про те, як можна утримати Гіллагана в його саркофазі. Але поки ці самі пошуки не увінчалися успіхом. Я потроху починаю втрачати надію, що це взагалі можливо без Азері Анем. Напевно, батьки Джерома даний секрет забрали з собою в могилу. Але Кіан упирається і навіть слухати мене не бажає.

Насправді мені ж теж не хочеться ризикувати. Більше того, як тільки я уявляю моторошну крипту, мене миттю охоплює лихоманка і паніка. Ось ні за які пряники я більше туди не хочу спускатися. Та, судячи з усього, доведеться.

Щодня, щоб не сидіти сиднем під замком, відвідую Рорка. Мене, на прохання Кіана, покірно супроводжує один із вартових, Ріган. Спершу дядечко навіть не приходить до тями під час моїх візитів. Але поступово його погляд стає все більш і більш ясним та осмисленим.

За додаткову оплату у нього в камері прибрали, принесли непоганий матрац на лавку, а чисту постільну білизну я особисто купила і постелила.

Мені також вдалося за допомогою найнятої жінки, робітниці міської лікарні, його обмити, змастити пролежні, переодягнути в чистий одяг. За пару шилінгів, тепер Рорка годують не баландою, яку дають всім ув'язненим, а їжею, яку кухар варить для стражників. Хоча і вона не завжди підходить для нього. Пару раз я приношу свіжі бульйони, які купую в харчевні при готелі.

Якби хтось у мене запитав, навіщо я всім цим займаюся, я б надовго замислилась. Я не знаю відповіді на це питання. Але бачити дядька в такому стані вище моїх сил. А коли один із охоронців цікавиться, навіщо я витрачаю час на потенційного мертвяка, мені дуже хочеться дати йому в око. Ледь стримуюся від такої агресивної відповіді.

Сьогодні Рорк, відкривши очі, мовчки спостерігає, як я вивантажую з сумки щільно закритий горщик з наваристим супом. Виставляю гостинець на клишоногий табурет, що стоїть біля лавки, і сідаю на край ліжка.

─ Айне, ну для чого це все? ─ хрипким голосом запитує він.

Він горщика йде запаморочливий запах, від якого у мене, доволі таки ситої, течуть слинки.

─ Для того, ─ бурчу, ще й витягуючи мазь від пролежнів, свіжозаварений зміцнючий настій і знеболююче.

Мені чудово відомо, що органи у дядечка потроху починають відмовляти і перестають нормально функціонувати. Він повністю приречений, і мені його не врятувати. Тільки не можу я так просто жити і знати, що в моїх силах йому допомогти. Не хочу, щоб останні дні на землі Рорк провів так.

Дядечко зітхає, але вже не пручається, як спочатку, ні лікуванню, ні спробам його нагодувати.

Мені здається, що він сам себе, таким чином, карав щосили, за вчинені злочини. Але малодушність і слабкість це не настільки великий гріх, через який варто так мучитися. У всякому разі, в моєму розумінні.

─ Як шкода, що я не можу тобі нічим допомогти, ─ журиться він, поки я його годую супом. ─ Я нічого не пам'ятаю. Хіба, що в маренні іноді приходять поодинокі згадки...

Видно, що чоловікові дуже ніяково приймати допомогу з моїх рук, та ще й в такому форматі. ─ Нічого, як-небудь впораємося, ─ підбадьорливо посміхаюся, підносячи чергову ложку з бульйоном.

Дядько слухняно відкриває рот і ковтає їжу.

─ Айне, будь обережна. Гіллаган дуже хитрий. Він вміє грати на людських слабостях. Дуже добре вміє. А у яких людей їх немає? У мене за тебе серце болить...

─ Все буде добре, ─ запевняю я Рорка.

Сьогодні з усіма справами управляюся досить швидко і тепло прощаюся з родичем, обіцяючи неодмінно відвідати його завтра. За вікном вечоріє, я в супроводі Рігана поспішаю в готель. Через пару тижнів настане зима, і темніти починає все раніше і раніше, а я про це весь час забуваю. Ось і доводиться топати «додому» в потемках.

Кіана, звичайно ж, ще немає.

У кімнаті темно і холодно. Відпускаю свого супроводжуючого додому і беруся розпалювати камін, де вже через кілька хвилин радісно потріскують поліна. Мало не зі стогоном підношу руки до вогню, намагаючись зігріти змерзлі пальці. Зовсім скоро повітря наповнюється затишним теплом, а я вже можу собі дозволити зняти підбитий хутром плащ і черевики. Підтягую дерев'яне крісло ближче до каміна і зручно влаштовуюся в ньому, загорнувшись в м'який вовняний плед. Мене вже майже накриває дрімота, коли лунає легкий стук у двері.

─ Заходьте, ─ кричу трохи хрипким зі сну голосом, мабуть, встигнувши все-таки непомітно для себе задрімати.

В кімнату, тихо привітавшись, просочується дівчина з тацею. Треба ж, а я зовсім забула, що замовила вечерю... Побажавши мені смачного і залишивши їжу на столі, покоївка зникає, а я з цікавістю принюхуюсь. У животі сумно бурчить. Я не проти б перекусити, але все ж вирішую дочекатися чоловіка, з занепокоєнням поглядаючи на темряву за вікном. Щось занадто довго його немає...

І тільки коли моє терпіння вже закінчується, тривога досягає максимуму, а голодний організм готовий піддатися спокусам, двері знову відчиняються, і в нашу скромну обитель заходить втомлений некромант.

─ Ти затримався, ─ докірливо насуплююсь. ─ Я непокоїтись уже почала.

Кіан підходить до мене і, злегка посміхаючись, цілує.

─ Правда почала? Хочеш сказати, я тобі дорогий? ─ жартівливо гмикає, стягуючи припорошений снігом плащ і розвішуючи його біля вогню просохнути.

─ Зовсім трішки, ─ підіймаюся з крісла і з пледом на плечах топаю в сторону столу, з наміром влаштується за ним і, нарешті, віддати належне чудовим стравам.

─ Якщо не ти, то хто мене вчити буде?

Я щосили намагаюся перевести нашу перепалку в жартівливу форму, щоб не показувати наскільки мені насправді було страшно, але голос раз у раз злегка тремтить.

─ Магістр Ангус? ─ невинно пропонує чоловік, влаштовуючись навпроти.

У Кіана легко виходить включитися в гру, хоча насправді видно, що все він прекрасно розуміє ─ і моє занепокоєння, і образу, і награні веселощі.

─ Так я, як би, і до наявності чоловіка звикла, ─ знизую плечима. ─ Досить-таки незамінна річ в господарстві, знаєш...