Кохана майстра смерті - Олеся Лис

─ Ми не виходили, він сам наш знайшов, ─ Мелісанда зосереджено розрівнює складочки котта на колінах. ─ Пам'ятаєш той день народження Джерома, коли йому виповнювалося тринадцять років? ─ підіймає вона на мене погляд. ─ Ми тоді в Кінлосі через негоду залишилися на ніч. Тоді він до нас і з'явився з пропозицією забрати те, що по праву належить Рорку.

─ Але ж заповіт був складений на Ліншеха, ─ хитаю головою, відмовляючись розуміти такі права.

─ А гроші за півзамку повинні були дістатися Рорку. І земля теж, ─ гнівно виблискує очима наша співрозмовниця. ─ Невже ти думаєш, що я б за жебрака вийшла заміж? Я все довідалася перед весіллям. Та й свекор зі свекрухою не раз озвучували свою волю. Тільки Ліншех підробив документи, як ніби братові батько нічого не залишив. Я потім знайшла цього адвоката, який папери оформляв, і переконала мені всю правду розповісти. А коли б не я, Рорк до сих пір би заглядав в рот Ліншеху і в дупу його цілував! Настільки братові вірив! А той і користувався...

─ Через це ви їх і вбили? ─ нервово ковтаю, відчуваючи, як тремтять мої руки на колінах. Виникає мерзенне відчуття, ніби мене в багно  занурили, та ще й сьорбати його змусили.

─ Ми? Ні, вони самі. А може, Гіллаган підлаштував ... Не знаю, ─ знизує плечима тітонька. ─ Він обіцяв, що замок дістанеться нам, він і дістався ... Майже. Якщо б не ти, відьомський кодло.

─ І що? Тепер ви багато отримали? ─ Не стримуюсь від шпильки.

─ Та вже отримали б, ─ гмикає Мелісанда. ─ Якби хлопці, яких я найняла, з твоїм чоловіком закінчили те, що почали.

─ Так це ти найняла? ─ підіймаю брови.

Значить і тут ця жінка підметушилась, а в камері гине Рорк.

─ Я, а хто ж ще? ─ з викликом підіймає підборіддя тітка. ─ Мій благовірний, як завжди валявся десь в шинку і лика не в'язав. Толку з нього. Хіба, що вину взяв на себе, заради нашої дитини. Нарешті нам Дінкхет послав на старості років малюка, ─ її рука ласкавим жестом лягає на живіт, беручись ніжно його погладжувати немов заспокоюючи. ─ І тут ти повернулася, паскуда! ─ з ненавистю кидає вона мені, але осікається, зустрівши грізний погляд мого чоловіка.

─ Що ви знаєте про Гіллагана, ─ запитує він, ледь стримуючи гнів.

Я буквально шкірою відчуваю, як йому неприємна ця особа.

─ Нічого більше не знаю, ─ фиркає Мелісанда. ─ Він відвідував нас іноді, розмовляв, час від часу вселяючись в когось. Рорк щось намагався дізнатися, але не зміг. А потім Гіллаган і зовсім перестав приходити. Сказав, що ми йому більше не потрібні. Він знайшов того, хто стане його втіленням і знає, хто йому в цьому допоможе. А ми відпрацьований матеріал ... Зате у мене тепер буде дитина, ─ її губи кривить мрійлива усмішка. ─ За нього мені теж варто сказати спасибі Гіллагану.

─ Гіллагану? ─ здивовано перепитую. Мелісанда закушує губу і відвертається. ─ Іди, більше я нічого тобі не скажу. І некроманту твоєму.

Я підіймаюся, але все ж питаю, не стримавшись.

─ Навіщо ви залишили мені записку з попередженням?

─ Нічого я не залишала, ─ нервово смикає вона плечем.

─ Але вас бачили ... ─ затинаюсь я.

Ця загадка до сих пір не дає мені спокою.

─ Хіба мало кого бачили, ─ гмикає Мелісанда. ─ Я не залишала. Чи зі слухом у тебе непорядок?

Тихо зітхаю, розуміючи, що розмову явно закінчено, і виходжу з кімнати. Чомусь я була впевнена, що розмова з тітонькою хоча б дещо прояснить. А замість цього з'явилися нові питання. І що тепер робити?