Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський
– Зараз, – продовжував тихо Ріенс, – я поставлю тобі кілька запитань, а ти на них відповідатимеш: плавно, швидко й вичерпно. А якщо ти хоча б на мить завагаєшся чи затнешся, якщо даси мені хоча б найменший привід, аби я засумнівався у твоїй правдивості, то… Глянь униз.
Любисток послухався. Зі страхом побачив, що до мотузки на його кісточках прив’язаний короткий шнур, другим кінцем прип’ятий до цеберка, повного вапна.
– Якщо я накажу підтягти тебе трохи вище, – жорстоко посміхнувся Ріенс, – а разом із тобою і те цеберко, то ти напевне не володітимеш руками. Сумніваюся, аби після чогось подібного ти зберіг можливість грати на лютні. Насправді – сумніваюся. Тож я вважаю, що ти говоритимеш. Я правий?
Любисток не підтвердив, бо зі страху не міг ані ворухнути головою, ані видобути з себе голос. І не схоже було, що Ріенс чекав на підтвердження.
– Я, зрозуміло, – заявив він, – відразу ж дізнаюся, чи говориш ти правду, тієї ж миті зорієнтуюся щодо кожного твого виверта, не дам себе обманути поетичними фокусами чи мутною ерудицією. Це для мене дріб’язок, як дріб’язком було паралізувати тебе на сходах. Тож я раджу, гультяю, зважай на кожне слово. Ну, шкода часу, починаймо. Як ти знаєш, мене цікавить героїня однієї з твоїх чудових балад, онука королеви Каланте із Цінтри. Княжна Цірілла, пестливо називана Цірі. Згідно з доповідями безпосередніх свідків, особа та зникла під час здобуття міста два роки тому. Натомість у баладі ти образно й зворушливо описуєш її зустріч із тим дивним, майже легендарним чоловіком, отим… відьмаком, Ґеральтом чи Ґеральдом. Опускаючи поетичну дурню про призначення і вироки долі, з балади випливає, що дитина вийшла з битви за Цінтру цілою. Чи це правда?
– Не знаю… – застогнав Любисток. – Боги, я ж лише поет! Чув те чи інше, а решту…
– Ну?
– Решту я вигадав. Склав сюжетно до купи! Я нічого не знаю! – завив бард, бачачи, що Ріенс подає знак смердюку, й відчуваючи, що мотузка напинається сильніше. – Я не брешу!
– І справді, – кивнув Ріенс. – Не брешеш прямо, це я відчув би. Але щось крутиш. Ти б не вигадував баладу просто так, без причини. А отого відьмака ти знаєш. Не раз тебе бачили в його товаристві. Ну, кажи, Любистку, якщо суглоби тобі потрібні. Все, що ти знаєш.
– Та Цірі, – видихнув поет, – була відьмакові призначена. Так зване Дитя-Несподіванка… Ви напевне чули, то відома історія. Батьки поклялися віддати її відьмаку…
– Батьки мали би віддати дитину в руки шаленого мутанта? Того найманого вбивці? Брешеш, віршомазе. Такі балачки можеш бабам розповідати.
– Так і було, душею матері присягаюся, – заплакав Любисток. – Я це знаю з певного джерела… Відьмак…
– Кажи про дівчинку. Відьмак мене поки що не цікавить.
– Я нічого не знаю про дівчинку! Знаю лише, що відьмак їхав за нею до Цінтри, коли вибухнула війна. Я тоді його зустрів. Від мене він довідався про різанину, про смерть Каланте… Питав мене про ту дитину, про онуку королеви… Але ж я знав, що в Цінтрі загинули усі, що в останньому бастіоні жодна душа не вціліла…
– Кажи. Менше метафор. Більше конкретики!
– Коли відьмак довідався про падіння Цінтри й про різанину, то відмовився від подорожі. Ми обидва втекли на північ. Я розпрощався з ним у Генґфорсі і з тієї самої пори його не бачив… Але оскільки в дорозі він говорив трохи про ту… Цірі, чи як там її… і про призначення… Тож я і склав баладу. Більше я нічого не знаю, присягаюся!
Ріенс подивився на нього спідлоба.
– А де зараз отой відьмак? – запитав. – Той найманий убивця потвор, поетичний різник, що любить патякати про призначення?
– Я казав, востаннє бачив його у…
– Я знаю, що ти говорив, – урвав Ріенс. – Я пильно слухав, що ти говориш. А ти пильно слухай мене. Відповідай точно на поставлені тобі запитання. Запитання звучало таким чином: якщо ніхто не бачив відьмака Ґеральта чи Ґеральда вже більше року, то де він ховається? Де він звик ховатися?
– Не знаю, де воно є, – швидко сказав трубадур. – Я не брешу. Насправді не знаю…
– Надто швидко, Любистку, надто швидко. – Ріенс зловісно усміхнувся. – Швидесенько. Спритний ти, але необережний. Не знаєш, кажеш, де воно є. Але я готовий закластися, що знаєш, чим воно є.
Любисток стиснув зуби. Від злості і з розпачу.
– Ну? – Ріенс подав знак смердюку. – Де ховається відьмак? Як зветься те місце?
Поет мовчав. Мотузка нап’ялася, болісно викрутила руки, стопи втратили контакт із землею. Любисток завив, уривчасто й коротко, бо чародійський перстень Ріенса зараз же його заткнув.
– Вище, вище! – Ріенс стояв руки в боки. – Знаєш, Любистку, я міг би магічно визондувати тобі мозок, але таке потребує зусиль. Окрім того, я люблю дивитися, як у людей очі вилазять з орбіт від болю. А ти все одно скажеш.
Любисток знав – скаже. Мотузка, прив’язана до його кісточок, напнулася, наповнене вапном цеберко зі скреготом посунулося по долівці.
– Пане, – сказав раптом другий бурмило, заслоняючи ліхтар опанчею і визираючи крізь шпарину в дверях сараю. – Хтось сюди йде. Якась дівка.
– Ви знаєте, що робити, – просичав Ріенс. – Загаси ліхтар.
Смердюк випустив мотузку, Любисток безвладно звалився на землю, але так, щоб бачити, як той із ліхтарем устав перед дверима, а смердючий, із довгим ножем у руці, причаївся з іншого боку. Крізь шпарини в дошках світилися вогні борделю, поет чув гамір та співи, що лунали звідти.
Двері хліва скрипнули й відчинилися, у них з’явилася невисока постать, загорнута в плащ, у круглому, щільно натягненому на голову капелюсі. Після миті вагання жінка переступила поріг. Смердючий підступив до неї і з розмаху тяв ножем. І звалився навкарачки, бо ніж, не зустрівши опору, пройшов крізь горло постаті, наче крізь клуби диму. Бо постать і насправді була клубами диму, який уже розвіювався. Але перш ніж встиг розвіятись, до хліва увірвалася постать інша, невиразна, темна і спритна, наче ласка. Любисток побачив, як, кинувши плащ у того, з ліхтарем, вона перескочила над смердючим, бачив, як щось блиснуло в її руці, почув, як смердюк хекнув і дико захрипів. Другий бурмило вигрібся з-під плаща, стрибнув, замахнувся ножем. Із долоні темної постаті з сичанням вистрелила вогниста блискавка, із жахливим тріском розлилася,
