Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський
– І чого їм від нас треба? – скрикнула Вера Левенгаупт. – Чого вони на нас визвірилися? Чого не залишать нас у спокої, не дадуть жити й працювати? Чого вони хочуть, ті нільфгардці?
– Хочуть нашої крові! – гарикнув комес Віліберт.
– І нашої землі! – завив хтось із натовпу хлопів.
– І наших баб! – підтримав Шелдон Скаґґс, грізно блискаючи очима.
Кілька осіб пирхнуло від сміху, але нишком і крадькома. Бо хоча ідея, що хтось окрім ґномів зміг би хотіти винятково непривабливих ґномок, була кумедною, але це була небезпечна тема для кпинів і жартів, особливо в присутності низьких, кремезних і бородатих мосьпанів, чиї сокири й корди мали гидку звичку надзвичайно швидко вискакувати з-за поясів. А ґноми, з невідомих причин свято переконані, що весь світ пожадливо зазіхає на їхніх дружин і доньок, були в цих питаннях невимовно дратівливими.
– Це колись мало настати, – заявив раптом сивий друїд. – Це мало статися. Забули ми, що не самі на цьому світі, що не є ми пупом цього світу. Як дурні, ліниві, нажерті карасі в замуленому ставку, не вірили ми в існування щук. Дозволили ми, щоби світ наш, отой ставок, замулився, забагнився і змарнів. Роззирніться навколо – всюди злочини й гріх, хтивість, гонитва за зиском, сварка, незгода, занепад звичаїв, відсутність пошани до всіх цінностей. Замість жити так, як наказує Природа, почали ми ту Природу нищити. І що маємо? Повітря отруєне смородом горнів, ріки та ручаї занапащені бійнями та дубильнями, ліси витято без пам’яті… Ха, навіть на живій корі святого Блеоберіса, тільки гляньте, о, тут, над головою пана поета, цизориком вирізано огидний напис. До того ж іще й з помилкою: мало того, що був то вандал, так іще на додаток і неук, що писати не вміє. Чому ж ви дивуєтеся? Це мало погано скінчитися…
– Так, так! – підхопив гладкий жрець. – Опам’ятайтеся, грішники, поки можна, бо гнів богів і помста над вами! Згадайте пророцтво Ітліни, пророчі її слова про кару богів, яка впаде на плем’я, злочинами отруєне! Пригадайте: «Надійде Час Погорди, й древо втратить листя, бутон замерзне, згниє плід і згіркне зерно, а річища рік, замість водою, потечуть льодом. І прийде Білий Холод, а по ньому Біле Світло, і світ помре посеред завірюхи». Так проказує віщунка Ітліна! А перш ніж станеться це, відкриються знаки й упадуть лиха, бо пам’ятайте: Нільфгард – це кара божа! Це бич, яким Безсмертні хльоскають вас, грішники, аби ви…
– Гей, пащеку стуліть, побожний муже! – рикнув Шелдон Скаґґс, тупочучи важкими чобітьми. – Аж млосно стає від ваших забобонів і дурниць! Аж кишки крутить…
– Обережно, Шелдоне, – перебив його з усмішкою високий ельф. – Не жартуй із чужої релігії. Це ані красиво, ані ґречно, ані… безпечно.
– Ні з чого я не жартую, – запротестував ґном. – Я не ставлю під сумнів існування богів, але обурює мене, коли хтось замішує їх до людських справ і милить очі балачками про якусь ельфійську божевільну. Ніби нільфгардці мають бути знаряддям богів? Дурня! Зверніться, люди, пам’яттю назад, до часів Дезмода, Радовіда, Самбука, до часів Абрада Старого Дуба! Не пам’ятаєте, бо життя у вас коротке, наче травнева одноденка, але я пам’ятаю і вам нагадаю, як воно було тут, на цих землях, зразу після того, як зійшли ви з ваших лодій на пляжі в гирлі Яруги й у Дельті Понтару. З чотирьох кораблів, що тут пристали, виникло три королівства, а пізніше сильніші заковтнули слабших і таким чином зростали, зміцнюючи свою владу. Підкорювали інших, поглинали їх, і королівства росли, ставали все більшими й сильнішими. А тепер те саме робить Нільфгард, бо то країна сильна й об’єднана, жорстка й владна. І якщо ви таким само чином не об’єднаєтеся, Нільфгард поглине вас, воістину як щука карася, як казав отой мудрий друїд!
– Нехай тільки спробують! – Донімір із Троя випнув оздоблені трьома левами груди і струснув мечем у піхвах. – Дали ми їм на горіхи під Содденом, можемо і вдруге дати!
– Занадтенько ви надуті, – пирхнув Шелдон Скаґґс. – Мабуть, забули, пане пасований, що, перш ніж сталася друга битва під Содденом, Нільфгард прокотився вашою землею, наче залізний каток, що трупами таких, як ви, хватів заслали поля від Марнадалю до Заріччя. А затримали нільфгардців також не на вас схожі крикливі крутії, але об’єднані сили Темерії, Реданії, Едірну й Кедвену. Згода і єдність – ось що їх стримало!
– Не тільки, – сказав гучно, але дуже прохолодно Радкліфф. – Не тільки це, пане Скаґґсе.
Ґном голосно відхаркнув, шморгнув, шурхнув чоботами, після чого легенько вклонився у бік чародія.
– Ніхто не принижує заслуг ваших побратимів, – сказав він. – Ганьба тому, хто не визнає геройства чародіїв із Содденської гори, бо хоробро стояли вони, за спільну справу пролили кров, чимало сприяли вікторії. Не забув про них Любисток у своїй баладі, та й ми також не забудемо. Але зважте, що оті чародії на Горі встали об’єднані й солідарні, визнали лідерство Вільгефорца з Роґґевену, як і ми, вояки Чотирьох Королівств, визнали командування Візіміра Реданського. Шкода тільки, що лише на час війни й вистачило тих згоди та солідарності. Бо нині, коли мир, знову ми розділилися. Візімір і Фольтест душать один одного митом і правом складу, Демавенд з Едірна свариться із Генсельтом за Північну Марку, а Ліга з Генґфорса й Тиссеніди з Ковіра в гробу все бачили. Та й серед чародіїв, як я чув, дарма нині шукати колишньої згоди. Немає серед вас об’єднання, немає підпорядкування, немає єдності. А у Нільфгарді – є!
– Нільфгардом править імператор Емгир вар Емрейс, тиран і самодержець, змушуючи до послуху батогом, мотузкою та сокирою! – загримів комес Віліберт. – То що ж ви нам пропонуєте, пане ґноме? У що таке маємо ми об’єднатися? У подібну тиранію? А який же король, яке королівство мало б, по-вашому, підпорядкувати собі інші? У чиїх руках хотіли б ви бачити берло[6] та батіг?
– А яке мені діло? – стенув плечима Скаґґс. – То ваші, людські справі. Зрештою, хоч кого б ви королем обрали, жоден ґном ним не стане.
– Ані ельф чи навіть напівельф, – додав високий представник Старшого Люду, все ще обіймаючи красу
