Керрі - Стівен Кінг

п’яницю, що вів малу дівчинку в блакитній сукні за руку. Дівчинка доплакалася до крові з носа. У п’яниці був такий зоб, що шия здавалася схожою на надуту камеру з колеса. Посеред його лоба виступала червона ґуля, а на синьому піджаку тягнувся від шиї донизу засохлий білий патьок. Усі проходили собі повз них і йшли далі, бо коли не зупинятися, то доволі скоро вони зникали з очей. Теж було по-справжньому. Я хотіла сказати про це матері й уже відкрила була рота, коли сталося дещо інше… те, про що вам хочеться почути, як я розумію. Знадвору щось лунко гупнуло, і то так, що в серванті задзеленчали тарілки. Звук і відчуття були такі, ніби хтось скинув з даху залізний сейф.

Вона прикурює нову цигарку й кілька разів швидко затягується.

– Я пішла до вікна й визирнула надвір, але нічого не побачила. А тоді, коли вже хотіла була розвернутися, знову щось упало. На ньому блиснуло сонце. Я спершу подумала, що то чимала скляна куля. Тоді воно вдарилося об край даху Вайтів і розлетілося на шматки. То було не скло. То був здоровий уламок льоду. Я хотіла розвернутися й розказати про це мамі, але тоді вони почали падати всі разом, зливою. Вони падали на дах Вайтів, на їхній двір, на двері до їхнього погреба. Над ними був навіс із листової бляхи, і коли перший шмат упав на нього, почувся такий бом, як від церковного дзвону. Ми з матір’ю закричали й учепилися одна в одну, як двійко дівчат під час бурі… А тоді все припинилося. З їхнього дому не долинало ані звуку. Було видно, як покрівлею їхнього даху тече витоплена сонцем вода. Чималий шмат льоду застряг у тому даху коло їхнього невеличкого димаря. Сонце так яскраво на ньому вигравало, що боляче було дивитися. Мати поглянула на мене, ніби хотіла спитати, чи все вже минуло, а тоді Марґарет закричала. Звук долинув до нас дуже ясно. Вона кричала ще страшніше, ніж до того, бо в її вереску з’явився жах. Тоді почулися гупання й брязкіт, ніби вона почала кидати в дівчинку всіма казанами й горщиками, що були під рукою. Задні двері з тріском розчинились і так само зачинились. Із них ніхто не вийшов. Тоді знову крики. Мама сказала мені подзвонити в поліцію, але я не могла рухатися. Заклякла на місці. Містер Кірк із дружиною, Вірджинією, вийшли на своє подвір’я подивитися, що за ґвалт. І Сміти теж. Доволі скоро з будинків повиходила вся вулиця – хто був удома, звісно, – навіть стара місіс Ворвік, що жила аж далі кварталом і була глуха на одне вухо. Тоді в тому домі закалатало, почало ламатися й розбиватися. Пляшки, склянки, не знаю що ще. А затим вікно на бічній стіні вилетіло назовні, а зсередини наполовину висунувся обідній стіл. Бог мені свідок. Здоровий такий, під червоне дерево. Він виніс на собі шибку, бо важив, мабуть, фунтів триста. Як жінка – хай навіть і така дебела – могла його так жбурнути?

Я питаю її, до чого вона веде.

– Я тільки розповідаю, – підкреслює вона, раптом збентежившись. – Я не прошу мені вірити чи…

Вона наче переводить подих, а тоді сухо продовжує:

– Десь п’ять хвилин нічого не відбувалося. Зі стічних труб крапала вода. І весь двір Вайтів був засипаний льодом, що швидко танув.

Вона коротко, рубано сміється і гасить недопалок.

– Та і як інакше? Був серпень, як-не-як.

Вона безцільно йде до канапи, а затим звертає вбік.

– А тоді були камені. Просто з чистого блакитного неба. Свистіли й завивали, як ті бомби. Мати закричала: «Заради всього святого!» – і закрила голову руками. А я не могла ворухнутися. Дивилася на те все й не могла ворухнутись. Але мені й не треба було. Камені падали тільки на двір Вайтів. Один ударився об ринву й повалив її на газон. Інші пробивали дірки в даху й зникали на горищі. За кожним ударом дах наче хрустів і з нього вибивалися хмарки пилу. Від тих, що гупали у двір, двигтіла земля. Я ногами відчувала, як вони падають. Наші шафки трусилися, тарілки в них дзеленчали, а мамина чашка впала на підлогу й розбилася… Каміння повибивало на подвір’ї Вайтів чималі ями. Цілі кратери. Місіс Вайт найняла лахмітника, щоб той приїхав через усе місто й зібрав уламки, а Джеррі Сміт, що жив далі вулицею, заплатив йому долар, щоб той дозволив відколупати шматок від одного каменя. Він відвіз його до Бостонського універу, там на нього подивилися й сказали, що то звичайний граніт… Один з останніх упав на столик, що стояв у них на задньому дворі, й розбив його на друзки. І жоден камінь не влучив у чиюсь іще власність. Жоден.

Вона змовкає й розвертається до вікна, щоб глянути на мене, а її обличчя від усіх цих спогадів стає загнаним. Одна рука мимохіть грається з пасмом волосся, що стирчить зі стильної, вдавано недбалої зачіски.

– До місцевої газети майже нічого не потрапило. На той час, коли до будинку навідався Біллі Гарріс, репортер «Чемберленських новин», вона вже найняла когось полагодити дах, а коли люди розповідали йому, що каміння прошивало покрівлю наскрізь, йому, мабуть, здалося, що ми його розігруємо. Навіть зараз ніхто не хоче в це вірити. І ви, і ті, хто читатиме вашу статтю, радше зі сміхом відмахнуться і вирішать, що я – просто ще одна скаженка, котрій сонце напалило голову. Але це сталося. Багато хто з нашого кварталу бачив це, і воно було таким же справжнім, як той п’яниця, що вів за руку дівчинку з кривавим носом. А тепер сталось і ще дещо. І тут уже ніхто не сміятиметься і не відмахуватиметься. Надто багато людей загинуло. І сталося воно не тільки у дворі Вайтів.

Вона всміхається, але гумору в її усмішці ані краплини. Вона каже:

– Ральф Вайт був застрахований, і Марґарет отримала чимало грошей, коли він загинув… подвійну виплату. Будинок він теж застрахував, але вона за нього не отримала ані цента. Вона зазнала збитків через форс-мажор, вищу силу. Поетична справедливість, га?

Вона тихенько сміється, але гумору не видно й цього разу…

Знайдено на одній зі сторінок зошита учениці загальної старшої школи Юена, Керрі Вайт. Напис повторюється багато разів:

Усі розуміли, / що їй не буде щастя, / доки вона врешті не втямить, / що така сама, як усі…3

Керрі