Керрі - Стівен Кінг

Вона похитала головою. Він з огидою помітив велику бульку зеленого слизу, що надималася на її ніздрі. Мортон подивився через її голову на міс Дежарден.

– Я впевнена, що вона зможе дістатися додому, – сказала та. – Керрі всього лиш треба дійти до Карлін-стріт. Свіже повітря їй допоможе.

Мортон віддав дівчині жовтий бланк.

– Тоді, Кессі, можеш іти, – великодушно сказав він.

– Я не Кессі! – раптом закричала вона.

Мортон відсахнувся, а міс Дежарден підстрибнула, наче її вдарили ззаду. Важка керамічна попільниця на столі Мортона («Мислитель» Родена, голова якого приймала в себе недопалки) раптом перехилилася й полетіла на килим, ніби під дією її крику. Недопалки й тютюновий попіл з Мортонової люльки всіяли світло-зелений нейлоновий килимок.

– Послухай мене, – сказав Мортон, намагаючись укласти в слова трохи суворості. – Я розумію, що ти засмучена, але це не значить, що я терпітиму…

– Будь ласка, не треба, – тихо сказала міс Дежарден.

Мортон блимнув на неї й коротко кивнув. Виконуючи в школі дисциплінарні функції, що було його основним посадовим обов’язком, заступник директора намагався підтримувати привабливий образ Джона Вейна з вестернів, але не мав у цьому значного успіху. Керівництво школи (зазвичай представлене на бенкетах джейсійців1, батьківських зборах і церемоніях вручення нагород Американського легіону директором Генрі Ґрейлом) зазвичай називало його «милим Мортом». Серед учнів на його означення більше поширився термін «скажений сракомовець». Та оскільки учні на кшталт Біллі де Луїса й Генрі Треннанта рідко виступали на батьківських зборах чи міських урочистостях, думка шкільної адміністрації зазвичай брала гору.

Тепер же милий Морт, що потай няньчив прибитий палець, усміхнувся до Керрі й сказав:

– Тоді, міс Райт, можете йти, якщо хочете. Чи, можливо, вам треба трошки часу, щоб посидіти й зібратися?

– Я піду, – пробурмотіла вона й відкинула рукою волосся. Підвелась, а тоді глянула на міс Дежарден. Її широко розкриті очі потемнішали від розуміння. – Вони сміялися з мене. Кидалися різними предметами. Вони завжди з мене сміються.

Дежарден тільки й могла, що безпорадно подивитися на неї.

Керрі вийшла.

На хвильку запала тиша; Мортон і Дежарден дивилися їй услід. А тоді містер Мортон, ніяково прокашлявшись, нахилився й почав змітати на купку уламки попільниці.

– Що це було?

Вона зітхнула й гидливо подивилася на засохлий бордовий відбиток на шортах.

– У неї пішли місячні. Вперше. У душовій.

Мортон знову кахикнув. Його щоки порожевішали. Аркуш, яким він підмітав, почав гребти попіл ще швидше.

– Хіба вона не надто, гм…

– Доросла, як на перший раз? Так. Саме тому для неї це було так травматично. Але я не розумію, чому її мати… – Ця думка урвалася й вилетіла з голови. – Мені здається, Морті, що я дала ситуації не дуже добру раду, але я не розуміла, що відбувається. Вона думала, що зараз стече кров’ю і помре.

Він гостро на неї подивився.

– Не думаю, що півгодини тому вона взагалі знала про існування менструацій.

– Подайте мені отой віничок, міс Дежарден. Так, саме той. – Вона простягла йому віничок із написом «Чемберленські меблі й товари для дому. Підмете й не підведе» на ручці. Він почав змітати купку попелу на папірець. – Здається, все одно треба пройти пилососом. Бідолашний килим. Я думав, що попільниця стояла далі від краю. Деякі предмети падають так, що тільки стоїш і дивуєшся. – Він ударився головою об стіл і рвучко випростався. – Мені важко повірити, що дівчина в нашій або будь-якій іншій старшій школі може провчитися три роки й не мати жодного уявлення про факт менструації, міс Дежарден.

– А мені ще важче, – сказала вона. – Але я можу пояснити її реакцію тільки так. До того ж вона завжди була для всіх мішенню.

– Гм. – Він склав аркуш і зсипав попіл і недопалки у смітник, а тоді обтер долоні. – Здається, я її згадав. Вайт. Донька Марґарет Вайт. Тепер мені трохи легше в це повірити. – Він сів за стіл і винувато всміхнувся. – Їх же так багато. Десь після п’ятого року вони всі починають зливатися в один груповий образ. Починаєш називати хлопців іменами братів і все таке. Це важко.

– Аякже.

– От заждіть, коли пробудете в оцьому двадцять років, як я, – понуро сказав він, дивлячись на свій кров’яний набряк, – якась дитина здасться знайомою, а виявиться, що її батько вчився у вас на першому році роботи. Марґарет Вайт випустилася ще до мене, і я за це буду довіку вдячний долі. Вона сказала місіс Бісент, земля їй пухом, що Господь заготував для неї особливе місце в пекельному полум’ї, бо та переказувала дітям Дарвінове уявлення про еволюцію. За час навчання в школі її двічі відлучали від занять – одного разу за те, що побила однокласницю сумочкою. Подейкують, ніби Марґарет побачила, як та однокласниця курить цигарку. Отакі специфічні релігійні погляди. Дуже специфічні. – Його джонвейнівський вираз обличчя раптом злущився. – Інші дівчата. Вони справді з неї сміялися?

– Гірше. Коли я увійшла, вони кричали й кидалися в неї прокладками. Кидали, як… як банани мавпі.

– Ох. Ой лишенько. – Джон Вейн зник. Містер Мортон вкрився багрянцем. – Пам’ятаєте їхні імена?

– Так. Не всі, але дехто з них може виказати інших. Здається, ватажком була Крістіна Гарґенсен… як завжди.

– Кріста і її Мортімери Снерди2, – пробурмотів Мортон.

– Так. Тіна Блейк. Рейчел Спайз, Гелен Шайрз, Донна Тібодо з сестрою, Мері Лілою Ґрейс, Джессіка Апшоу. І Сью Снелл. – Вона насупилася. – Зазвичай від Сью такого не очікуєш. Вона ніколи не здавалася здатною на такого роду… штуки.

– Ви поговорили зі згаданими дівчатами?

Міс Дежарден невесело хихотнула.

– Я їх вигнала звідти. Надто розхвилювалась. А в Керрі була істерика.

– Гм. – Він склав пальці хаткою. – Плануєте з ними поговорити?

– Так. – Але в її голосі прозвучала неохота.

– Мені почулося, чи я вловив…

– Певно, таки вловили, – сумно сказала вона. – Розумієте, тут у мене самої колода в оці. Я розумію, що відчували ті дівчата. Мені від побаченого захотілося підійти до тієї дівчини і струснути її. Може, це якась інстинктивна жіноча реакція на менструацію, що змушує показувати ікла, не знаю. Мені не йде з голови Сью Снелл і її вираз обличчя.

– Гм, – мудро повторив містер Мортон. Він не розумів жінок і не мав охоти обговорювати менструацію.

– Я поговорю з ними завтра, – пообіцяла вона й підвелася. – Облуплю