Керрі - Стівен Кінг

Вона уриває розповідь і насуплюється. Надворі безперервно пролітають машини. Я чую, як тихо й монотонно пищить мій диктофон. Але все це здається надто тендітним, надто поверхневим – як дешева патина, що вкриває дещо похмуріше – справжній світ, у якому трапляються жахи.

– Вона була такою гарненькою, – продовжує розповідь Стелла Горан, підкурюючи наступну цигарку. – Я бачила кілька її шкільних фотографій і той жахливий засніжений чорно-білий знімок на обкладинці Newsweek. Дивлюся на них і думаю: «Господи, куди вона поділася? Що та жінка з нею зробила?» Тоді мені стає зле, стає шкода. Вона була така гарненька – рожеві щічки, ясні карі очі, а волосся такого білявого відтінку, про який можна бути впевненим, що він із часом потемнішає і стане сіреньким. Слово «мила» підходило їй найкраще. Мила, гарна й невинна. Недуга матері тоді ще не зачепила її надто сильно. Я так наче ривком прокинулась і спробувала усміхнутись. Було важко зрозуміти, що мені ще зробити. Я розімліла від сонця, і думки в голові позлипалися й загрузли. Я сказала: «Привіт». На ній була жовта сукенка, ніби й чепурна, але жахливо довга як для дівчинки влітку. До кісточок. Вона не усміхнулась у відповідь. Тільки тицьнула пальцем і спитала: «А це що таке?» Я опустила голову й побачила, що, поки я спала, купальник сповз. Тож я підтягла його і сказала: «Це мої груди, Керрі». А вона тоді – серйозно так: «От якби й у мене такі були».

Стелла продовжує:

– Я сказала: «Доведеться почекати, Керрі. Вони в тебе почнуть з’являтися через… десь вісім чи дев’ять років». «Ні, не почнуть, – сказала вона. – Мама каже, що в хороших дівчаток вони не з’являються». Як на маленьку дівчинку, вона поводилася дивно – водночас сумно і праведно. Я ледь могла повірити почутому, і те, що тоді спало мені на думку, не захотіло чекати й одразу вискочило з рота. Я сказала: «Ну, я хороша дівчинка. І хіба у твоєї матері нема грудей?» Вона нахилила голову й сказала щось так тихенько, що я не розчула. Коли я попросила її повторити, вона з викликом глянула на мене і сказала, що її матір повелася погано, коли завела її, тому вони з’явились і в неї. Вона назвала їх «грішніторби», наче то було одне слово. Я не могла в це повірити, так мене приголомшило. Не могла придумати, що тут можна сказати. Ми просто глипали одна на одну, і мені хотілося взяти те сумне мале дівча й утекти з ним кудись далеко. А тоді з задніх дверей вийшла Марґарет Вайт і побачила нас. Якусь хвильку вона просто витріщалася, ніби не вірила очам. Тоді розкрила рота й зойкнула. То був найгидкіший звук, що я коли-небудь чула. Такий звук міг видати з болота самець алігатора. Отак вона зойкала, з люттю. Абсолютною, скаженою люттю. Її обличчя почервоніло до кольору пожежної машини, руки стислися в кулаки, і вона зойкала в небо. І трусилася всім тілом. Я думала, що в неї якийсь напад. Обличчя скривилося, як у гаргульї. Я думала, що Керрі от-от зомліє – або помре на місці. Вона набрала повні груди повітря, і її личко зблідло, як домашній сир. Її мати заверещала: «КЕЕЕЕРРРІІІІІІ!» Я підскочила й теж заверещала: «Не кричіть отак на неї! Вам має бути соромно!» – чи ще щось таке ж дурне. Не пам’ятаю. Керрі рушила назад, тоді спинилася, тоді знову пішла, і вже перед самою межею наших дворів озирнулася на мене, і той погляд був… ох, страхітливий. Передати не можу. Там було бажання, ненависть, страх… і нещастя. Ніби життя вже навалило їй на плечі каміння – у трирічному віці.

Стелла продовжує розповідь:

– Моя мати вийшла на задній ґанок, і коли вона побачила ту дитину, її обличчя просто зібгалось. А Марґарет… о, вона викрикувала щось про повій, про шльондр і про гріхи батьків, за які нащадки будуть покарані до сьомого коліна. Мені здавалося, язик у мене зів’янув і засох. Мить Керрі вагалася між двома подвір’ями, а тоді Марґарет Вайт глянула вгору і, клянусь Ісусом, завила на небо. А тоді вона почала… ранити себе, бичувати. Вона шкребла нігтями шию і щоки, лишаючи червоні відмітини й подряпини. Роздерла на собі сукню. Керрі закричала: «Мамо!» – і побігла до неї. Місіс Вайт якось так… присіла, наче жаба, і широко розвела руки. Я думала, що вона задавить дитину, і закричала. А вона либилась. Либилась, а підборіддям текла слина. Ох, як мені стало погано. Господи, стало так погано. Вона підняла малу й занесла всередину. Я прикрутила радіо й почула її. Не все, але деякі слова. Щоб зрозуміти, що там коїлося, слова чути було не потрібно. Там молилися, рюмсали й верещали. Дикі звуки. Марґарет казала малій зайти до комірки й молитися. Мала плакала, кричала, що їй шкода, що вона забула. А тоді стало тихо. Ми з матір’ю тільки подивилися одна на одну. Ніколи не бачила маму в такому стані, навіть коли тато помер. Вона сказала: «Та дитина…» – і все. Ми зайшли всередину.

Вона встає і йде до вікна – приваблива жінка в жовтій літній сукні з відкритою спиною.

– Я неначе знову все переживаю, розумієте, – каже вона, не обертаючись. – Я знов уся напружена, як тоді. – Вона коротко сміється, тримаючи долоні на ліктях. – Ох, вона була така гарненька. З фотографій такого не скажеш.

На вулиці в обидва боки проїздять машини, а я сиджу й чекаю на продовження. Вона нагадує мені стрибунів у висоту, що дивляться на планку і думають, чи не зависоко її встановили.

– Мати заварила міцного шотландського чаю з молоком, як вона завжди робила, коли хтось штовхав мене в кропиву або я падала з велосипеда, як пацанкувала на вулиці. На смак він був жахливий, але ми все одно випили його, сидячи одна навпроти одної в куточку на кухні. Вона була в такому старому домашньому халаті, у якого ззаду край вистрьопався, а я – в роздільному купальнику вавилонської блудниці. Мені хотілося плакати, але все було надто по-справжньому, щоб через те плакати, – не як у кіно. Колись у Нью-Йорку я бачила старого