Зворотний бік світів - Дарунок Корній
Бо що їй лишається? Жити, звикати вдруге до Перемінника і чекати.
Чекати? Чого? Вона не знала.
Минали дні, тижні, місяці, нічого не відбувалося. Може, їй не повірили. Навіть оте відчуття спостерігання за нею зникло. Мальва успішно закінчила школу, на відмінно склала ЗНО і вступила на історичний до універу. Батьки довго не могли звикнути до нормальності доньки, але врешті змирилися і стали пишатися успіхами дитини.
А Мальві не сиділося вдома. Вона йшла в гості до своєї подруги, в улюблене місце, на дах будинку на сходженні вулиць Шпитальної, Джерельної та Шолом-Алейхема. «Перехрестя гріхів та спасінь». Умощувалася там і дивилася, випробовуючи свої таланти.
Краківський ринок, поряд пологовий будинок. Повнота вражень. Чорні серця, майже втрачені душі. Уже знала, що стає з такими по смерті. І наче на шальках терезів, з іншого боку — інші, по вінця наповнені світлом, котрі зберігають рівновагу між тими, хто легко продається, і тими, хто ніколи про це навіть не думає. Ті люди світилися зсередини. До них приємно торкатися, з ними хотілося просто так привітатися, як з давнім знайомим, поручкатися і якомога довше вловлювати посмішку на устах та світло в очах.
Спека, переборовши безконечні літні грози та вранішню львівську вогкість, виповзла на вулиці Львова. Батьки збиралися на відпочинок до Болгарії на чотири тижні до старих приятелів. Мальва поїхала з ними, узявши купу книжок, точніше, закачавши їх на рідер. Хотілося якнайдовше побути з батьками, бо точно не знала, як і коли все для неї почнеться чи то продовжиться.
Наближалося перше вересня. Вона не пішла на традиційну студентську посвяту. Сказала батькам, що погано себе почуває. Геть не хотілося нікого бачити. Якесь перенасичення натовпом. Постійне вимикання таланту, коли вона дивилася на людські явні та неявні бажання та думки, вимучувало. Увечері, після місячної перерви, увімкнула новини по телевізору. Зробила це автоматично, зла на себе за те, що досі на щось сподівається і вірить. Про неї просто забули, забули. Купа матеріалу про свято знань, про важливість навчання в розбудові держави, представлення нового Кабінету Міністрів, бо старий, поки вона релаксувала з батьками на морі, пішов у відставку. Дивно пішов, багато кого звинувачували в корупції, дехто сам зізнався, що було нечувано, інших спіткали різні біди: інфаркти, інсульти, смерті рідних та через це — неможливість обіймати свої посади. Наче чиясь невидима рука вичесувала воші з шерсті тварини, яка майже смертельно хвора на педикульоз.
Представляли чільника уряду. На мить відволіклася, бо телефон гучно завібрував, прийшла есемеска. Та не встигла її відкрити, бо прем’єр-міністр заговорив досить знайомим голосом.
Підвела на екран очі. З нього на неї дивився… Стрибог. Її батько…
Закліпала очима, протерла їх. Картинка не змінилася, там і справді був її батько і… Серед міністрів нового кабінету жодного сірого — лишень темні та світлі. Що відбувається?
Новий прем’єр говорив коротко, чітко, лаконічно. Говорив так, що дуже хотілося йому вірити. Потім була прес-конференція. Журналісти розпитували Стрибога про все на світі. Ніхто не знав досі такого політика, звідки він узявся? Той загадково посміхався і відповідав професійно та коректно, згладжуючи гострі кути.
Один із журналістів запитав його, чи не боїться він, що йому таки доведеться плисти за течією, бо хіба в цій державі по-іншому можна.
— Тільки мертва риба завжди пливе за течією, чи не так? А ми ж з вами не мертві, ми живі і не риба. У нас є вибір. Навіть більше, у нас є вибір лізти у воду чи ні, плисти чи не плисти. Усе на землі та й у Всесвіті має своє призначення. Хворобі можна запобігти, але коли вже пізно і ти її підхопив, знай, що обов’язково є ліки, котрі тебе зцілять, якщо не припиниш боротися. Так, наше суспільство хворе, але це не вирок. Будемо шукати ліки. Як? Кожна людина має своє призначення. Лікар лікує, учитель навчає, будівельник будує. Але якщо ти свинопас, то що ти забув у Міністерстві культури? Чи якщо ти прекрасний пасічник, то для чого тобі посада банкіра? Коли ж ти неперевершений кондитер, то не йди в президенти, будь ласка, не псуй ані собі, ані рідним карми.
— Оба-на… — тільки й вичавила із себе Мальва. Вона вже не слухала. Схоже, її батько дуже помудрішав після останньої зустрічі. Зрештою, у цей час він ще був на боці світлих і сильно кохав Птаху, не знаючи про доньку. Автоматично відкрила есемеску, прочитала: «Дякую, Мальво. Птаха». Глипнула на номер відправника: надіслано з «приватного» номера.
Сиділа, пришпилена до крісла. Не знала, що робити: плакати чи радіти. Тепер знала, що її листа не просто прочитали. Їй повірили. Чому ж досі ніхто з нею не сконтактується? Невже школа Храму Сонця чи школа Учителя Мора не потребують нових учнів? Образливо навіть. То її просто використали? Перемикала канали, час від часу наштовхуючись у новинах інших держав на знайомі привітні обличчя, констатуючи те, що сірості у світі Єдиного Бога поменшало.
До ранку не могла заснути. Що далі? Як далі? Ранковий дзвінок будильника перервав її роздуми.
Від сьогодні починалися заняття в універі. І хоч звично дисципліновано збиралася, та була геть розгублена і тому трохи спізнювалася на першу пару. На щастя, пара була потокова. І вона не одна спізнювалася. Гурт із п’ятьох студентів несміливо постукав у двері та, почувши м’яке жіноче «так, заходьте», увіпхався в аудиторію. Викладачка в діловому білому костюмі акуратним почерком виводила на дошці тему вступної лекції. Жінка не перестала писати і не повернула голови, лишень змахнула рукою, даючи зрозуміти, що ті, хто спізнився, мають тихенько всістися на вільні місця.
Мальва байдуже ковзнула по постаті в білому та пішла шукати для себе вільного місця. Аудиторія майже вся заповнена. Вмостилася на передостанньому ряді, скраєчку. Мовчки витягла зошит, ручку. Втупилася в дошку. Раптом хтось ззаду обережно торкнув її за плече. Напевне, якась роззява! І зараз почне просити аркуш паперу чи запасну ручку. Повернулася і…
Обімліла. До неї щасливо посміхалися очі Остапа:
