Зворотний бік світів - Дарунок Корній
— Ну, заткнешся ти нарешті, мала заразо?! Розтринділася! Годі! Я краще знаю, куди мене хто впустить і куди випустить. Рятувати світ прибігла? Навіщо? Знищення світів — це воля Творця. Він робить дезінфекцію. А різні шмакодявки будуть заважати? До Біловоддя мене не впустять? Ще й як упустять. Володар часу немає часових обмежень і просторових теж, щоб ти знала. — Числобог говорив упевнено та пафосно.
«Думає, що схопиву Творця за бороду», — подумала Мальва і важко зітхнула. Він їй не покаже браму.
Числобог глузливо вишкірився та вказав рукою на двері:
— Геть! І не смій більше сюди приходити.
Мальва зітхнула, підвелася зі свого місця. Підійшла до собаки, погладила його по голові:
— Співчуваю, Симаргле. Числобог — баран, а не бог, — сказала так, щоб тільки пес чув, і попленталася до виходу.
За спиною її бабуся старалася щось пояснити пану Юрію, однак той уже нікого і нічого не чув. Пліснява сірого світу потрапила у його душу і комфортно там почувалася. Відчуття того, що врешті Числобога призначать всесильним, зривала дах з голови колись мудрого бога.
10. Повернення
Вечоріло, коли вони з бабусею допленталися до Кортумової гори. Дорогою Мальва зрозуміла, чому вона не бачить браму, чому та ховається від неї. От же дурепа! Тільки чотири рази на рік ця брама стає видимою для людського ока: у часи рівнодення та сонцестояння. Зараз був початок червня, і до літнього сонцестояння залишалося майже три тижні. Так, якщо іншого виходу вони не знайдуть, доведеться чекати цілих три тижні. Десь неподалік голосно гримнуло, сяйнула блискавка, небо погрозливо затягували хмари. Збиралося на дощ. У повітрі запахло озоном.
— Мальвочко, грози в нас тепер зовсім не добрі та лагідні, як колись. Переважно буревії. Миттєво налітають, роблять шкоду та летять далі. Потрібно десь заховатися і переждати. Бо можна й життя позбутися.
Заховатися? Куди? До найближчих уцілілих будинків до початку грози вони не доберуться. Гриміло зовсім поруч. Вітер посилювався і майже збивав з ніг. Десь біля підніжжя гори щось хруснуло і гучно впало. А тоді яскраво блиснуло й гримнуло так моцно, що аж вуха заклало. Мальва схопила бабусю за руку та потягла за собою. Як вона відразу не подумала? Можна на цвинтарі заховатися. Тут купа закинутих склепів. Вибрала найціліший та найсухіший. Зверху він щільно накритий поваленими деревами, вхід привалений напіврозваленими надгробками. Щойно Мальва втягнула досередини Горпину, як небо залило сліпуче світло. Навіть замружилася від тої яскравості. Услід за спалахом гахнуло. І врешті полило.
Дощ був густий, шпаркий та сердитий. Його завзята тупанина сперечалася навіть з лихими надривами грому. На щастя, дощ якимсь дивом відігнав блискавиці, і вони миготіли десь за містом. Сиділи обнявшись, уважно слухаючи далекі перегуки грому та гучне шльопання дощу. Мальва випадково натрапила на непоганий сховок. Ділити його зі скелетами зовсім не хотілося. Та, на щастя, склеп був порожнім. І мав вигляд не дуже старого. Може, хтось замовив для себе на майбутнє й так і не скористався. Вода сюди не затікала, лишень шуміла гучно біля входин, збігаючи стрімко вниз. Коли грім віддалився настільки, що вже здавався тихим бурчанням, а дощ став трохи спокійнішим, озвалася бабуся Горпина:
— Дівчинко моя, цей дощ надовго. І литиме цілу ніч. Хіба під ранок трохи стишиться, однак… Нам завтра знову доведеться сюди повертатися. А я вже немолода, ноги не здужають. А відпустити тебе одну не зможу. То, може, переночуємо тут? Гаразд? Не замерзнемо, ночі вже досить теплі.
Вони притулилися одна до одної й так і просиділи в кутку склепу. Сон, якщо й приходив, то легкий, неглибокий. Сиділи мовчки, щоб не наражатися. Усе-таки цвинтар, ніч… Ні-ні, вони не боялися мертвих. Вони остерігалися живих. Числобог попередив сірих, а ті нашорошили вуха. Під ранок тільки вдалося заснути по-справжньому. Мальву розбудили голоси. Вона обережно розсунула гілки, якими вночі буревій привалив вихід. Дві чоловічі постаті рухалися центральною алеєю. Тією ж дорогою вони вчора йшли з бабусею. Мальва впізнала обох. Голоси наближалися, і вона вже добре чула слова.
— …це добре, що ти дівку відіслав куди подалі та дав зрозуміти, що вона нічого не отримає, — говорив Шепіт. — Брама стане видимою за три тижні?
— Так, на жаль. І тоді вона спробує той… відчинити, — трохи ніяково відповідав Числобог.
— Ніяких «той» не буде. Чуєш? За три тижні все закінчиться.
— А якщо не закінчиться? — у голосі Числобога чулася невпевненість.
— За-кін-чить-ся, — рубав складами Шепіт. — Чому ти не відібрав у неї ключ? Уже вчора все закінчилося б, і я не мусив би так ризикувати та пхатися сюди. Тут зараз як на діжці з порохом. Черкни добряче сірником — і бабах!
— Та якось не зметикував. Усе йшло гладко. Ані вона, ані стара ні про що не здогадувалися. Я — звичайний львівський антиквар, який живе самітником. Родина загинула, і мені, бідоласі, лишилося тільки дві втіхи: чай та пес. Аж тут вона впізнала мій перстень влади, — виправдовувався Числобог. — Я отетерів. Начитана зараза та настирлива. Як вчепилася: «Де брама? Де брама?»
— Де брама, кажеш? Розумна. А ти перстень чого з пальця не скинув? Що за дурна звичка хизуватися ним? — нервово шпетив Числобога сірий. Зрозуміло, хто тут головний. — Гаразд. Ти ж не знав, що вона та сама дівка. Вона й мене добряче в дурні пошила. Дременула з-під носа. Зрештою, ніхто не чекав її з ключем Оракула. І де вона його взяла? Невже поцупила в старого блазня? Нічого. Мої хлопці направилися зараз до неї додому, вони гарно вишколені. Ключ ми добудемо. Силою, навіть якщо доведеться її вбити. Молодець, що відразу повідомив. Усесвіт скоро належатиме тільки тобі. Роби з ним, що хочеш. Створюй нові світи, пануй над ними. Мені потрібне лишень Біловоддя. От ліквідуємо малу комаху — і все…
— Спрямуй хлопців і в центральний історичний архів та бібліотеку. Там, звісно, нема чого шукати, залишилися тільки руїни, але вона так не думає. Достобіса зухвала дівка. Хвалилася подругою матінки, котра ніби колись там працювала, тому може допомогти. Ох, ті смертні. Щойно подумаєш, що тебе важко здивувати, як… з’являються: така собі баба-знахарка Горпина та безсмертна онука Мальва в тебе на порозі та якраз напередодні кінця світу! Лякала мене Біловоддям. Навіть притчі розповідала, совістила. А мова яка? Жах просто. Розмовляє, наче смертна.
Далі розмови Мальва не чула. Хоча чоловіки крокували доволі повільно і час від часу зупинялися. Обережно виткнула голову зі склепу. Повалені дерева та купа сміття заступали весь краєвид. Постаті Числобога та Шепота