Зворотний бік світів - Дарунок Корній

Згадувалися бабусині казки. Вона розповідала їх завжди дуже оригінально, не так, як інші. Може, тому, що казки ці були особливими і бабуся в неї особлива, смілива та справедлива.

Пригадує, як тато купив їй драконячу енциклопедію. Тоді саме був пік захоплення драконами. Знімалися фільми, мультики, видавалися книжки. О, яка то була чудова енциклопедія! Зі справжніми прибамбасами для мисливця на драконів: драконячий пил, драконяча абетка, атлас драконів світу, драконячі заклинання і замовляння і, нарешті, найсправжнісіньке перо дракона. О, то було таке грандіозне відкриття для неї. Виявляється, дракони — птахи. Як вона берегла те перо, як мріяла знайти-упіймати свого дракона, аж поки одного разу раптом не зрозуміла, що це просто красива легенда і драконів не існує. Чи стало то для неї розчаруванням? Звісно, ні. Вона виросла й почала розрізняти, де вигадка, а де реальність. І раптом світ укотре перевернувся. Епопея з безсмертними, з Перемінником, з її призначенням знову перевернули все з ніг на голову. Казка ожила, та була вона не дуже казковою, швидше моторошною. Інколи хотілося вкотре вирости і зрозуміти, що все це їй намарилося. І вже не дивувалася, що у світі безсмертних навіть дракони ожили. Ех, шкода, що так і не довелося побувати у їхньому світі Зміїв Багатоголових. Тільки вони там геть сумирні, і якщо себе чемно поводити, то можна навіть покататися верхи на одному з різновидів… Про цей світ вона прочитала в Тестаменті Чорнобога, коли вивчала його, щоб заслужити бодай якусь похвалу свого діда Морока.

Кажуть, що кров дракона входить до складу варива, котре забирає в людини спогади. Як би вона хотіла зараз його випити!.. Щоб забути смерть батьків, смерть світу Єдиного Бога, смерть Птахи… Мрійниця!

Згадалося, як ще дошкільнятком вона вперто відмовлялася йти до лісу. Пояснювала це тим, що обов’язково в темному лісі її підстерігатиме дракон. Тоді вона надивилася різних драконячих страшилок. Уперто переконувала бабусю, що надто мала, аби дати раду дракону, і меча в неї чарівного нема. Дракони ж бояться лишень мисливців, озброєних антидраконячими мечами.

Бабуся тоді посміхнулася на фантазію онуки й розповіла їй таку історію.

— Якось ішов дрімучим лісом відважний лицар. Як годиться: у блискучих обладунках та з гострим мечем, котрий вправно стинає будь-які голови, навіть драконячі. Він нікого в лісі не шукав, а просто заблукав. Лицарю дошкуляла спрага. Раптом він почув дзюркотіння струмка і дуже втішився з того. Він урятований. Він не тільки нап’ється води, а й вирушить уздовж течії й обов’язково вийде до села, а отже, до людей.

Лицар вийшов на простору галявину і від несподіванки йому відібрало мову. Біля струмка лежав здоровенний триголовий дракон. Лицар, забувши про втому, кинувся на одвічного ворога. Витягнув свого вірного друга меча і напав. Дракон почав боронитися. Зав’язалася жорстока битва. Сили були рівні, і коли лицар відтяв дракону дві голови і сам упав, стало зрозуміло, що переможця в цій битві не буде.

«Слухай, чоловіче, — озвалася до лицаря третя, поки жива, драконяча голова. — Скажи, чого ти на мене напав? Я ж лежав собі сумирно і тебе не займав».

Лицар з останніх сил, чіпляючись за життя, промовив: «Мене мучила спрага, і я хотів напитися. А тут ти…» — «Ну то й пив би. Хто ж тобі заважав?»

Отака історія, онучко. Не завжди жахливі дракони є монстрами. Часто буває навпаки, добрі й лагідні з вигляду можуть виявитися жорстокими та лихими.

Після цієї притчі Мальва вже не боялася ані драконів, ані когось іншого в лісі. Той, хто хоче просто напитися води, ніколи не запхає тобі ножа в спину.

Раптом Мальва зрозуміла, що щось змінилося. Вона почала відчувати власне тіло. Повернулася її здатність ковтати, кліпати, ворушити пальцями. І коли вона захотіла опустити голову та оглянути власні руки, над вухом щось гучно ляснуло, а сліпучий спалах змусив замружитися.

Вдих… Видих… Вона лежала в темряві. Справді лежала і нікуди не летіла. Слухала, як спокійно б’ється її серце, слухала, як повітря вливається у її легені та виштовхується назовні. А потім почула знайомі звуки, наче з далекого-далекого минулого: ритмічне цокання годинника в сусідній кімнаті, завивання сирени «швидкої» за вікном, шум міста, голоси її батьків, тата Назара та мами Олі. Колись давно, у її прекрасному житті, вранці, коли Мальва ще спала, батьки разом на кухні готували сніданок. У грудях защеміло. Вона прислухалася… Шкварчало щось на плиті, наче мама смажила котлети. Запахло кавою, засміявся тато. Напевне, мама влучно пожартувала.

Мальва розплющила очі.

Вона прокинулася у себе в ліжечку, у Львові, посеред цілого та неушкодженого Всесвіту, жива й здорова… Обережно сіла, роззирнулася. Це була її кімната. Минуле її життя. Густі гардини на вікнах погано пропускали світло. Але це не завадило розгледіти на столі підручники. Спустила ноги на долівку, встала. Її трішки гойднуло. Зосередилася на вікні, підійшла до нього. У тілі відчувалася легка слабкість, та з кожним кроком ставало легше. Стояла якусь мить перед гардиною. Боялася відсмикнути. А що, коли там руїни?.. А цокання годинника, розмови батьків та підручники на столі — то обман. І щойно вона відхилить штору, то… Набралася мужності та тремтячою рукою поволі відсунула гардину, вийшла на балкон.

Була рання весна. У чистому небі світило сонечко, унизу в справах поспішали люди, на дитячому майданчику гралися малюки, дорогою мчали машини. А на своїй лаві сиділа беззмінна баба Валя та уважно вистежувала свою чергову «їжу»… Мальва полегшено зітхнула. Посміхнулася сама до себе. Ще не знала, плакати чи радіти. Уважно роздивилася свої руки, ноги. Була вбрана у свою піжаму. Згадала про Перемінника. Не намацала. Його ще не було чи вже нема? Застрибнула до кімнати. Глипнула на електронний годинник на верхній полиці книжкової шафи, який показував не тільки час доби, а й місяць, число, рік…

У кімнату ледь чутно постукали, двері легко відчинилися. З порога до неї посміхалася мама:

— Доброго ранку, сонько! Я розумію, що сьогодні субота і ти нікуди не поспішаєш, та все ж, моя золота дівчинко, уже одинадцята година. Ми з татом встигли дві кави випити. Я насмажила налисників, а тато — котлет. Гайда снідати!

Мальву накрила відчайдушна хвиля тепла, затишку та захищеності. Не втрималася, підбігла до мами, обійняла її міцно:

— Матусю, як я вас із татом сильно-сильно люблю! Ви в мене найкращі.

І вже не