Відьма - Томас Олд Х'ювелт

«Подумай про Тайлера. Ти ж знав, що так станеться.»

«Але ж… не це!»

«Слухай, кого ти дуриш? Звичайно, ти знав це. А тепер тримай язика за зубами, інакше дорого заплатиш.»

— Тату, я хочу додому, — нервово прошепотів Тайлер.

Стів поглянув на сина і взяв його за руку. Тайлер міг би зараз бути серед засуджених. Можна було поринати у будь-які фантазії про те, як було б гарно поплисти вниз Гудзоном разом із сином, але якщо він забуде, що зараз стояло на кону, то може втратити усі шанси. Отож Стів відкинувся назад… і нічого не сказав.

Решта судового процесу проплила, ніби в тумані. Пан Шеєр виступив з емоційним закликом. Його будинок вже зруйнували, хіба вони не можуть виявити милосердя бодай до його сина? Він говорив про наведення мостів, про подолання етнічних розбіжностей. Говорив про людяність і гідність. Вимовляв слова із сильним акцентом, а оскільки говорив довго і не збирався закінчувати, розлючені слухачі витягли його з зали. Почалася бійка, десь у центрі залу піднявся пан Вокер і почав загрожувати розголосом у пресі, якщо вони таки насміляться вдатися до такого покарання. Проте навіть без загрозливих поглядів присутніх і без голови ради з його Дудлтауном було очевидно: пан Вокер зламався і не протистоятиме подальшим подіям. Та й хіба не було видно по його обличчю, що він з усім змирився? Якби то був син когось іншого, він, звісно, проголосував би «за».

Гризельда Холст також протестувала, уся в сльозах, їй надали більше часу, ніж іншим, оскільки жителі міста симпатизували їй найбільше. Але й тут Стів зрозумів, що то була лише формальність, яка нічого не змінить ані на макове зернятко. Народ прагнув крові й хотів голосувати. Удова м’ясника нагадала юрбі про трагічну історію знущань над Джейдоном його батька, про руйнівні емоційні наслідки цієї жорстокості й завершила виступ благанням дозволити її Джейдону пройти лікування замість покарання.

— Я прошу вас, дорогі друзі. Ми ж знаємо одне одного, хіба не так? Хіба то не ви всі ходите до мене щотижня купувати стейки? Чи гамбургери? Телячі відбивні? Курячі крильця? Паштет, нарешті?

— Заберіть цю жінку звідси, доки вона не почала перераховувати увесь асортимент свого довбаного м’ясного відділу! — вигукнув якийсь місцевий дотепник. Жарт був позбавлений смаку, але блазень отримав те, чого прагнув: Гризельду, що без упину ридала, вивели з зали.

Нарешті настав час голосувати. Голова ради попросив тих, хто підтримував вирок, підняти праві руки. Вгору здійнялося багато рук, включно з руками трьох членів ради. А потім Метерс попросив підняти праві руки тих, хто був проти вироку. Стів підняв праву руку… і відчув невимовне полегшення, коли й цього разу побачив велику кількість рук. Проти також проголосували троє членів ради, включаючи, певна річ, і Роберта Гріма. Стівові здалося, що з’явився проблиск надії. Голосування не було вирішальним — не було можливості встановити, на чиєму боці більшість. Це означало, що, слава Богу, багато людей мали достатньо здорового глузду, щоб мовчки протистояти цьому знущанню.

Коли почалася підготовка до письмового голосування, Грім знову взяв слово:

— Люди добрі, не будьте дурнями. Я знаю, що саме це написано в Постанові, але то не більше, ніж жарт. Пам’ятайте: коли-небудь настане мить, коли ми звільнимося з-під Катаріниного прокляття, і чи зможете ви тоді дивитися одне одному в очі, якщо на вашій совісті буде отаке? Чи зможете ви протанцювати навколо церкви і проспівати «дінь-дон, відьма здохла», якщо на ваших руках буде кров? Будь ласка, будьте розсудливими!

А потім почалося нескінченне човгання ніг повз трибуну, де з упаковки видерли чотири пачки паперу для друку, і люди брали фломастери, щоб таємно написати «так» або «ні». Оскільки Стів, Джоселін і Тайлер сиділи попереду, вони голосували одними з перших. Стів укинув імпровізований бюлетень до урни — до тієї самої урни, яку лише тиждень тому використовували для голосування на президентських виборах. Минулого тижня вони голосували за того, хто — Барак Обама чи Мітт Ромні — стане господарем Білого дому на наступних чотири роки. Цей місток до реальності, з якої Блек-Спрінг остаточно випав, здавався якимось абсурдним.

Минула принаймні година, допоки не проголосували всі — й ті, хто човгав до трибуни, й ті, хто прибув у інвалідних візках, і ті, хто чекав у гардеробі чи стояв на балконі. Ще двадцять хвилин збігло, поки члени ради сортували і рахували бюлетені. Стів згубив з очей Джоселін, Тайлера та Вандермеєрів. Ніколи ще він не почувався таким одиноким і розгубленим, попри те, що багато жителів міста хапали його за руки, бажаючи докладно дізнатись, як розгорталися ті події. В якусь мить перед ним раптово постав надзвичайно реальний образ: люди навколо нього не просто нагадували людей із далекої давнини, а й реально стали тими людьми, вбраними в лахміття, що смерділи брудом і хворобами. Якби він вийшов на вулицю, то побачив би, що Діп-Голлоу-роуд стала порохнявим шляхом, яким торохтять вози, почув би монотонний дзвін зі шпиля старовинної церкви і зрозумів би, що надворі 1664 рік.

Стів відчув полегшення і водночас смертельну втому, коли врешті-решт Колтон Метерс закликав присутніх у залі до тиші й порядку.

— Пані та панове, дякую вам за увагу. Я більше не буду випробовувати ваше терпіння. Тисяча триста тридцять два голоси «за», шістсот сімнадцять «проти», запропонований вирок ухвалено.

Приголомшлива, моторошна хвиля пробігла залою. Люди збагнули, як багато їхніх сусідів і друзів спокусилися надзвичайністю події і проявили примітивність тваринних почуттів під безпечною машкарою анонімності. Було чути як радісні, так і гнівні вигуки, хтось плакав, хтось закликав до бунту, але більшість була задоволена тим, що правосуддя звершилось.

Голова ради продовжив виступ:

— Вирок буде виконано цього четверга на місці традиційного вогнища у День всіх святих, на перехресті Діп-Голлоу-роуд і Лоуер-Резервуар-роуд. Прибути і стати свідками покарання — обов’язок і відповідальність кожного з вас. Тому я пропоную почати з першими променями сонця, щоб зменшити вплив цієї події на громадський порядок і на ваш власний робочий графік. Молімося ж, щоб ми з цього всього отримали урок і назавжди залишили цей заколот позаду. Боже, наш Отче…

Метерс очолив спільну молитву, до якої приєдналася більшість громади. Ці люди знали одне одного все життя, поважали й любили одне одного, як могли, як це завжди буває у невеликих містечках на півночі штату. Але Стів зауважив, що