Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Я тільки сподівалася, що там, де я не розрізняла вже нічого, не сиділи притихлі щури.

Підійшла до дверей, крізь які линуло слабке світло смердючої лампи, і зачинила їх.

— Втома, здається, стала не те що станом, а настроєм, — пробурмотіла дарвенхардка. Я не відповіла і Ханна поглянула на мене: — Ти добре почуваєшся?

Я похитала головою. Сіла на ліжко — воно обізвалося гучним скрипом.

— Після того рову з кістками... не дуже. І справа не тільки в тому, що мене мало не вивертає при самій згадці про нього. Мені тут важче тримати подобу, ніж деінде. Це земля не для таких, як я.

— Це пов’язано також і з тим, що ми дуже далеко від Метейського краю?

Я ворухнула пальцями в повітрі, дивлячись на них по-іншому, не так, як звичайна людина. За пучками майнули та й зникли кілька слабких промінців. Від тієї сили, що сповнювала мене по вінця на землях Патрії, лишилось мало. Це дуже лякало мене.

— Так.

— Ну, просто не забувай, чому ми тут. Ніхто не обіцяв, що буде легко, — Ханна всілася поряд.

Насправді ми рідко розмовляли багато. Раніше чомусь уявлялося, що коли люди разом мандрують, розділяють незгоди й враження шляху, то мали б дізнаватись одне про одного щодня більше. Але ні, не з дарвенхардцями. Ми не ворогували, але й особливо довірливих відносин в компанії не виникло. Радше якийсь особливий вид товариськості.

Коли ми ночували в заїжджих дворах, то я завжди зупинялася в одній кімнаті з Ханною, а Тарас — зі Всевладом. Лишати разом двох «белатів» не наважувались в цілях безпеки. Поняття не мала, як проводили час хлопці і як розумілися між собою. Хоча Тарас знав уже багато белатських слів і спілкувався, межуючи їх із миґами, що виглядало кумедно. Ну, принаймні він вчився. І часто ми розмовляли з ним лише белатською, аби не розслаблявся. Тільки подекуди, коли вже геть нічого не розумів, я перекладала окремі слова. Це давало результат. Дні зливались одні з одними, завше був шлях та шлях, навіть страх викриття і небезпеки помалу притуплювався. Натерті ноги та сідниці в синцях від постійного гарцювання верхи часом видавалися невимовно гострішими проблемами.

— Але ми тут, у Бактрії. І тобі все ж варто подумати над тим, як вести справу далі. Раби на цих землях безіменні, їх ніхто не фіксує в жодних записах. Ми не знайдемо Вишену без твоєї допомоги, — мовила Ханна. В її голосі не було ворожості чи напруги — просто констатація факту.

— Так, звичайно. Я й сама хочу чимшвидше зрозуміти, що мені робити. Тільки... — я поглянула в блакитні очі дарвенхардки. Зараз я мала руде волосся, але однаково почувалась її двійником.

— Що? — насторожилась та.

— Що, як вона...

— ...не вижила? Це означатиме, що я запізнилася. Тоді хоча б спробуй знайти її... де вона в тому рівчаку. Хоча б приблизно.

Голос Ханни не затремтів і не видав жодної емоції. Але я вловила, зовсім слабко, та все ж — як крізь чорний кокон, що приховував її єство, пробилося щось. Промінь емоції. Не сріблястий, ні.

Іще чорніший за те, що його стримувало. Страх.

Розрадою нашого шляху було те, що майже всі заїжджі двори мали лазні. Заради гарячої пари, що виривалася з-під потоку води на розпечене каміння, можна було терпіти багато що.

Я й не подумала б раніше, що дорога робить людину такою брудною. Хоч надворі ще було холодно, але швидке просування на конях давалося взнаки. Коли тварина йшла кроком, по черзі переставляючи всі чотири ноги, можна було розслабитись і слідкувати тільки за тим, як сидиш. Втім, крок, навіть доволі швидкий, нам не підходив, адже треба було долати якомога довші відстані щодня. Тому переважно ми пускали скакунів риссю. Цей вид бігу коня передбачав, що тварина переставляла ноги парами по діагоналі, доволі потужно вдаряючи копитами об землю. І доводилось рухатись у такт із конем, аби уникнути травм і комфортно триматись верхи, поперемінно піднімаючись та опускаючись в сідло з кожним кроком. З часом це почало приносити мені задоволення і навіть біль у м’язах видавався справедливим. Але тіло пітніло і за кілька днів той піт перетворювався на кірку, а на обличчі та руках вона ще й темніла — через дорожній пил. В’їдалась в пальці чорна сажа від вогнища, волосся ставало сухим через вітер, а ще набирало запаху вогню і того, що на ньому готувалося. Нігті ламалися і задирались, а щоки, ніс, губи, чоло обвітрювались і пекли. Одяг пропахнув запахом коней.

Я б перетворилася на чудовисько, якби не чарівні пара й прохолодна купіль, які ми знаходили за кожної можливості, а ще — олійки, які мала в похідній сумці Ханна. Благо, лазні були популярними в Циркуті, ними користувались белати та дарвенхардці. Але бували й для сервусів — хоч переважно у більших містах. Тож моїм друзям, які вдавали з себе воїнів нижчого рангу, пощастило менше.

Мились ми по черзі. Спочатку — я і Ханна, тоді вже можна було поступитись місцем Всевладу й Тарасу. Останній із Ханною не сперечався, а от Всевлад намагався. Не заради того, аби вони йшли першими,