Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож
За вікном загорався світанок.
Засурмили вдалині, біля брами міста.
Прибули белати.
Частина ЗРів із кістками
Розділ 1
Позаду були пройдені Метейський край, Піфія, Персеполь, східний окраєць Белати та маленька країна під назвою Кохор, яка нагадувала суцільний лан. Попереду стугонів камінь від ударів кирок; вились в небо випари, змішуючись із пилом. Землею текли бруд, піт, сеча та кров.
Бактрія.
Держава, яка мала так багато багатств, але не людей, які б уміли боронити та любити. Циркута отримала її, завоювавши три сусідні держави, що розділили край між собою в незапам’ятні часи і повсякчас боролись за ті території. Багато хто вважає, що справжню силу Циркута здобула саме тоді, коли чотири тисячоліття тому підкорила Бактрію. То не була найбільша держава з усіх — порівняно з Метейським краєм вона була вчетверо меншою. Проте на землях своїх мала поклади вугілля, металевих руд та інших корисних копалин в рази суттєвіші, аніж в усій імперії.
Поорана, просвердлена, Бактрія нагадувала хворе зчорніле тіло, в яке повсякчас дедалі глибше вгризалися паразити. Паразити ті мали зорані зморшками обличчя та руки з поламаними нігтями, що набули вже давно чорного кольору, посічені різками та батогами спини та ноги, шалені, голодні очі. І життя — страшні, недовгі.
Ханна ніколи не бувала в Бактрії, але розповіла багато того, що знала про цю країну з часів навчання. Всевлад же був менш говірким на цю тему — саме тому, що вже відвідував чорний край. Він уникав детальних розпитувань стосовно підкорених та їх умов праці, примушуючи мене зосередитись на тому, що могло нести небезпеку — на сервусах та дарвенхардцях, на белатах та їх порядках.
Чорний дим ми побачили здалеку, ще перебуваючи у Кохорі.
— Але чому там так небо закрило? Хіба видобуток... — почала було я, та Всевлад похитав головою:
— Видобуток дає переважно пилюку та й усе. Хіба в деяких місцях прориваються випари газів. Річ у тім, що не можуть бути поклади лише чогось одного, копалини утворюються групами. Просто зазвичай якась домінує, в Бактрії ж усього дуже багато. Та той дим, що видно звідси — то з лісу, що знаходиться трохи на віддалі від тракту, яким ми рухатимемось. Добували в лісі торф, хтось необережно повівся з вогнем — поклади й загорілись. Штука в тому, що загасити їх можна, тільки використовуючи величезну кількість води і перекопуючи родовище, але там воно в таких масштабах, що просто неможливо заслати людей. Бо торф горить на всю свою глибину, йому не треба навіть доступу до повітря, навіть взимку і під шаром снігу. Утворює пустоти, в які можна провалитись і згоріти живцем. Тому ту ділянку, що отак димить, просто відгородили від решти територій великими ровами і пустили в них одну з річок. Вже два роки чекають, як вигорить. Але, певне, чекатимуть ще не менше. Іноді ми минатимемо плавильні, де залізо з руди добувають. Там теж трохи димітиме.
— А правда, що для переправи добутих копалин, каміння та всього іншого тут вирили величезні канали, бо в Бактрії не було достатньо великих рік, аби ними плавали судна? — спитала Либідь.
Дарвенхардець кивнув.
— Правда. І вони грандіозні. Було змінено русла чотирьох великих рік у інших державах і направлено сюди штучними ровами.
— І скільки підкорених загинуло при тій роботі? — спитав Тигран холодно.
— На кожному з чотирьох каналів — в середньому по тридцять тисяч, — відповів Всевлад без тіні емоцій.
Я відчула, як мороз пройшовся спиною, але стрималася. Не час. Ми наближаємось до першої цілі.
— Ми перетнемо кордон Бактрії, пройдемо заставу. Документи у всіх на місці?
Ми закивали. Всевлад роздобув нам ретельно прописані та пропечатані сувої ще на півночі Метейського краю. Ми з Тарасом отримали навіть перстені, які було наказано носити на вказівному пальці правиці. Кутастий візерунок позначав рід, до якого нас «причислили», а також повторювався в наших посвідченнях особи. Сервуси мали свої посвідчення. Тільки дарвенхардці нічого такого не тримали при собі — бо хіба може виникнути в когось питання, з ким мають справу, побачивши рідкісну зброю?
Я уявлення не мала, де Всевлад усе те взяв, але ж... не варто було забувати, хто він такий.
— Як звуть лікаря, до якого ми прямуємо? — звернулася Ханна до мене, запитально піднявши брови. Ми розвивали історію Тарасової хвороби, тільки трохи змінюючи деталі залежно від обставин.
— Рахнад.
— Правильно. І якщо все буде добре, насправді ми з ним не зустрінемось.
Ми перетнули кордон і я навіть не злякалася звично застави. Такі пункти перевірки були розташовані біля всіх основних доріг у тих місцях, де стикалися частини імперії.