Батько Вепр - Террі Пратчетт
— Гроші були важливішими, — із розумінням кивнула Сюзен.
— ...а тоді прийшли вони... крадії...
Сюзен більше не могла терпіти. Старі боги змушені йти в ногу з часом...
— Ти маєш жахливий вигляд.
— Щиро дякую.
— Доволі хворий, маю на увазі.
— ...я вже старий... стільки людей, так багато зусиль...
Бабай застогнав.
— ...тут неможливо вмерти, — сказав він, задихаючись. — Залишається лише старіти, слухаючи сміх...
Сюзен кивнула. Це відчувалося в повітрі. Слова до неї не долинали, лише віддалене бурмотіння — ніби з протилежного кінця дуже довгого коридору.
— ...і це місце... воно виросло навколо мене...
— Дерева, — мовила Сюзен. — І небо. Усе з їхніх голів.
— ...помираю... діти... ти повинна...
Постать зникла.
Сюзен якийсь час сиділа, слухаючи гомін дітей удалині.
«Світи віри, — думала вона. — Майже як з устрицями. Усередину потрапляє якась гидота, а згодом навколо неї виростає перлина».
Вона встала й спустилася донизу.
Банджо десь знайшов мітлу та швабру. Коло спорожніло, і чоловік, проявивши дивовижну ініціативність, ретельно відмивав крейду.
— Банджо?
— Так, панно.
— Тобі тут подобається?
— Тут є дерева, панно.
Сюзен вирішила, що це можна зарахувати як «так».
— Тебе не бентежить небо?
Він здивовано подивився на неї.
— А має, панно?
— Банджо, ти вмієш рахувати?
Він вдоволено усміхнувся.
— Так, панно. На пальцях.
— То ти можеш порахувати до... — підказала Сюзен.
— Тринадцяти, панно, — гордо відказав Банджо.
Вона оглянула його величезні ручища.
— Чудово.
«Гаразд, — подумала вона, — а чому б і ні? Він великий і надійний. Та й хіба в нього є інше життя?»
— Думаю, було б непогано, якби ти трішки попрацював замість Зубної Феї, Банджо.
— А з цим не виникне проблем, панно? Зубна Фея не заперечуватиме?
— Ти... працюватимеш, поки вона не повернеться.
— Гаразд, панно.
— Я... приведу людей, які наглядатимуть за тобою, поки ти не призвичаїшся. Здається, їжу привозять на візку. І не дозволяй нікому себе надурити, — вона подивилася на його руки, пробігла очима нижні схили, поки не побачила вершину гори Банджо, і додала: — Хоча сумніваюся, що хто-небудь наважиться.
— Гаразд. Я підтримуватиму порядок, панно. Е-е-е...
Велике рожеве обличчя запитально поглянуло на неї.
— Так, Банджо?
— А мені можна завести цуцика, панно? Одного разу в мене було кошеня, панно, але наша мама втопила його, бо воно було брудним.
У пам’яті Сюзен відразу спливло ім’я.
— Цуцик із кличкою Плямка?
— Так, панно, гарна кличка, панно.
— Гадаю, він з’явиться швидше, ніж ти можеш собі уявити, Банджо.
Схоже, він усьому йняв віру.
— Дякую, панно.
— А тепер мені пора йти.
— Гаразд, панно.
Вона озирнулася й оглянула вежу. Можливо, угіддя Смерті й були похмурими, але, перебуваючи там, ви б нізащо не подумали, що з вами може трапитися щось погане. Ви були поза межами світу, де таке було можливим. Але тут...
Подорослішавши, ви починали боятися лише... логічних речей. Бідності. Хвороб. Того, що вас викриють. Принаймні ви не сходили з розуму, боячись чудовиська під сходами.
Світ сповнений не лише світла й темряви. Чудовий світ дитинства? Він однозначно не був обмеженою версією дорослого.
Цей світ радше був копією дорослого, але написаного великими жирними літерами. Усе було... більшим. І всього було більше.
Вона залишила Банджо мити підлогу й вийшла в цілорічно освітлений світ.
До неї поспішали Сушняк і Фіалка. О Боже розмахував гілкою, наче кийком.
— Тобі це не знадобиться, — сказала Сюзен. Вона усвідомила, наскільки хоче виспатися.
— Ми обговорили ситуацію й вирішили, що повинні повернутися і допомогти, — пояснив Сушняк.
— Ого. Демократична мужність, — сказала Сюзен. — Ну, всі й так зникли. Туди, куди зазвичай вирушають.
О Боже з вдячністю опустив гілку.
— Не те щоб... — почав він.
— Послухайте, ви можете бути корисними, — сказала Сюзен. — Тут справжній безлад. Ідіть і допоможіть Банджо.
— Банджо?
— Він... тепер він керує цим місцем.
Фіалка засміялася.
— Але ж він...
— Він головний, — втомлено сказала Сюзен.
— Чудово, — зрадів Сушняк. — У будь-якому разі, ми завжди можемо сказати йому, що треба робити...
— Ні! Забагато людей казало йому, що робити. Він знає, що потрібно робити. Просто допоможіть йому на старті, гаразд? Але...
«Якщо Батько Вепр повернеться, то ти зникнеш?» — подумала вона, не знаючи, як краще сформулювати це незручне питання.
— Я, цей, вирішив кинути свою стару роботу, — сказав Сушняк. — Гм... я збираюся і далі працювати замість інших богів, що пішли у відпустку, — додав він і благально подивився на Сюзен.
— Дійсно? — та зиркнула на Фіалку. «Ну, можливо, якщо вона в нього вірить... Це може спрацювати. Ніколи не дізнаєшся напевне».
— Чудово, — сказала вона. — Розважайтеся. А я пішла додому. Ну і весела, скажу вам, видалася Вепроніч!
Вона побачила Хропунця — той чекав біля річки.
Аудитори тремтіли від нервування. І, як було прийнято в їхнього виду, коли щось кардинально виходило із ладу й потребувало миттєвого виправлення, вони збиралися і намагалися розібратися, хто винен.
Дехто сказав: Це все...
А тоді замовк.
Аудитори існували завдяки злагоді, а це робило вибір офірного цапа дещо проблематичним. Аж раптом він просвітлів.
Зрештою, якщо винні всі, то, по суті, не винен ніхто. Саме в цьому полягала колективна відповідальність. Можна було охарактеризувати все як невдачу або щось подібне.
Дехто сказав: На жаль, люди можуть нас неправильно зрозуміти. Виникнуть запитання.
Дехто сказав: А що робити зі Смертю? Він же втрутився.
Дехто сказав: Е-е... не зовсім.
Дехто сказав: Облиш. Він втягнув у це дівчину.
Дехто сказав: Е-е... ні. Вона сама себе втягнула.
Дехто сказав: Гаразд, але він їй сказав...
Дехто сказав: Ні. Не говорив. Насправді він спеціально їй не сказав... — він замовк, а потім вилаявся: — Дідько!
Дехто сказав: З іншого
